Глава 2.1 Різноробоча

Кора висунула носа за двері. Поки вона збиралась пройшла ще година.

Вже п’ята.

Скоро усі підуть на вечерю. Її не буде там, як і кожного разу за останні два тижні. Щільно закривши двері кімнати і провернувши замок, дівчина підійшла до вікна. Оцінила обстановку: другий поверх з нестандартно високими стелями, під вікном підстрижені кущі попід доріжкою із бруківки, поряд дерево, та надто далеко, щоб дотягнутись до міцної гілки.

Детектив повернулась в кімнату і витягла з-під матрацу імпровізовану мотузку – зв’язані разом простирадла.

«Як в поганому детективному романі, - подумала вона, - якщо порвуться – злодій переможе», - гмикнула собі під носа та зав’язала один кінець довкола батареї. Відкрила ставні, обмоталась мотузкою і сіла на підвіконня.

Погода вже встигла змінити свій променистий настрій і розлитись дощем, поки Кора спала. Тепер кам’яні стіни старого палацу були слизькі і загрожували дівчині швидким спуском та твердим приземленням. Вона перекинула вільний кінець назовні, встала і у сутінках почала свій спуск.

Обережно та повільно переставляючи ноги, чоботи ковзали по стіні, руки тремтіли від напруги, Мар зеленим вогником стрибав поруч на дереві з гілки на гілку.

Раптом кроки. У цій неприродній тиші невидимого захисного куполу, яким було огорнуте детективне бюро «Примара», раптом почулись кроки на брукованій доріжці. Кора завмерла на стіні, мов павук, який не жадав бути спійманим і прихлопнутим господинею будинку.

- … і ви дозволите це? – у відповідь лише щось невиразне. Кроки наближались разом із голосами. – Навіть один з ваших учнів проти цього і це мудро.

- Один з моїх колишніх учнів, Хераре, - фігура на розі будівлі, за кілька метрів від дівчини, різко тупнула ногою в бруківку і зробила розворот на дев’яносто градусів, відкинувши поли шкіряного мундира. Знайомий голос капітана пробрав до кісток, мало не змусивши Кору скрикнути і випустити з рук мотузку.

Вона затримала дихання і припала до стіни наскільки це було можливо. Єдине, що врятувало її від бути пійманою на гарячому - чоловік вирішив повернутись через праве плече. Тепер капітан стояв спиною до неї і дивився за металеві ковані ворота палацу, склавши руки за спину, наче військовий на вишколі.

- Рада просить тебе привести дівча на допит, - звучить монотонний голос з-за стіни.

- Рада ніколи не просить. Ти, як ніхто інший, це знаєш! – роздратовано кидає капітан.

- Вони вимагають, щоб ми передивились її спогади і за потреби…

- Якщо вимагають – значить так треба.

- Їх переконала Мала рада, а Мала рада не завжди права. Ти, як ніхто інший, це знаєш, - з-за рогу з’являється фігура. Без жодного звуку, наче пливе, а не робить крок.

Кора впізнала цей червоний плащ із золотими завитками по всій площині. Вона вже бачила цього чоловіка у тренувальній залі. Та, як і того разу, він увесь загорнутий в цупку тканину – не видно жодного клаптика шкіри, не кажучи вже про обличчя під каптуром.

- О-о! Я прекрасно це знаю! – ще більш розсерджено відповідає Салазар. – Але цього разу я не стану їм перешкоджати, - знижує він голос, наче згадуючи щось.

Цікавість пересилює і Кора подається вперед, щоб вловити про який інший раз говорить капітан. Та чобіт зрадницьки ковзає по сирому камінню стіни. Дівчина перехоплює свою мотузку зручніше, затримує дихання і зісковзує по ній вниз, щоб не гупати взуттям об стіну і в цей момент, чоловік у плащі голосно говорить:

- Дивись, щоб не пожалкувати про своє рішення, Салазаре.

- Ха! Я ще ніколи не помилявся, щоб жалкувати, Хераре! – громоподібно відказує капітан і розвертається до співрозмовника. Кора краєчками чобіт чіпляється за стіну знову. Мотузка закоротка, тому на землю треба стрибати, але це вже не залишиться непоміченим. – Чи не час вже тобі повертатись? – невдоволено рухає вусами.

- Я твій гість. Проведеш?

- Скоріше, «спроваджу»! – пирхає Салазар і проходить повз чоловіка назад, до головного входу в палац. Фігура в плащі без затримок розвертається і прямує за ним, знову без жодних звуків.

Коли злі кроки капітана стихають, Кора зістрибує на мощену доріжку. Руки тремтять від напруги, а серце голосно гупає в грудях. Дівчина сперлась долонями на коліна, нахилилась і зробила пару глибоких вдихів. Мар спустився із дерева і потерся своєю напівпрозорою головою об її ногу.

- Допит? Мала рада? Що за стосунки у цих двох? Виглядало, наче вони давно знайомі… Біс із ними! Пізніше про це подумаю. Ходімо хлопчику, - Кора випрямилась, запхнула кінець мотузки під камінь, який випадав із стіни і попрямувала до невеличкого саду на території.

В саду знайшла потрібний кущ троянд, вже зовсім без листя, самі промоклі гілки. Та, якщо бути уважним, можна розгледіти, що це навіть не кущ. Що його взагалі там немає. Просто дуже якісна ілюзія, що навіть відтворює погоду та пори року.

Кора всміхнулась і стрибнула прямо «у кущ», а насправді в тунель, який був з’єднаний із усім іншим переплетінням міського лабіринту. Дівчина знайшла цей вхід із щоденника Джастіна. Він дуже ніжно описував це місце і його появу. Наче із ним були пов’язані хороші, мало не романтичні, спогади!