Глава 1.1 Кувати залізо

Осиковий кілок зручно ліг в її руці. Так дивно. Це була найгірша, найненадійніша зброя з цілого арсеналу тіньових детективів. Чому для бою вона обрала саме його? Осикові кулі і ті здавались привабливішими, могли тримати ворога на відстані. А тут… тут доведеться підпустити його близько до себе аби нанести фінальний удар.

- Мої друзі і недруги! Вітаю вас на черговому бою зі смертю! – прогримів десь під стелею арени голос. Збуджені викрики стали йому відповіддю. – Так-так, я знаю. Ви всі із нетерпінням чекали цього!

Вона сіпнулась, наче хтось штурхнув її в плече і відволіклась від вступної промови.

- …адже ритуал ще не завершено, - нагнітаючи атмосферу продовжував голос. – Хіхік!

Дівчина повернула свою увагу до арени і ахнула. Здригнулась. Руки затремтіли, ослабли, кілок випав із гучним порожнім дерев’яним звуком.

- Кора Вега! – долинуло до неї.

- Ні! Я не..! – дівчина судомно вдихнула і широко розплющила очі.

- Ой-йой, - видихнули їй в обличчя. – Погано виглядаєте, панночко Вега, - зітхнув чоловік.

Жовті очі головного лікаря Беріала невдоволено пробіглись по обличчю дівчини, вихоплюючи синці під очима, розбиту губу, садна над бровою, почервонілі очі та, можливо, головний біль.

- Це вже було, головний лікарю Беріал, - із неприємним кислим присмаком дежавю на язиці відповідає Кора.

- Хєх, дійсно було, - сіпаються його вуста в натяку на усмішку. Чоловік випрямляється і відходить до пацієнта. Перевіряє крапельницю, робить чергову позначку в картці. Усе це супроводжується піканням медичних приладів, що відслідковують стан Джастіна Веги.

Кора випрямляється в кріслі, кривлячись від болю в затерплих м’язах і потурбованих синцях. Робить обережний вдих, відчуваючи, як ниють ребра.

- Як він? – питає за звичкою.

Головний лікар Беріал кидає на неї здивований погляд із піднятою бровою.

- Мені справді варто відповідати? Сумніваюсь, що ви хочете почути ті самі слова, що і п’ять тижнів тому.

Кора підтискає вуста. Вона хотіла почути ці слова, коли йшла сюди, але зараз навіть не впевнена. Зараз вони не приносять їй ні спокою, що стан батька стабільний, ні надії, що він хоч колись прокинеться.

- Давно ви нормально не спите, панночко Вега?

- Давно ви вовкулака, головний лікарю Беріал?

- Хєх, тіньовики, - підкочує очі чоловік.

- Не підкажете, котра година?

Беріал підіймає зап’ясток і проголошує:

- Пів на десяту.

- Чорт! – лається дівчина і підхоплює з крісла шкіряну куртку – частину уніформи тіньових детективів.

- Стривайте, - старечі пальці хапають її за передпліччя. Чоловік вивуджує з кишені білого халату маленьку скляну ампулу із чимось підозріло темним всередині. – Візьміть.

- Що це?

- Допоможе відновити сили. Інакше Салазар заб’є вас до втрати свідомості, а мені не хочеться і вас виходжувати.

- Ви знайомі із капітаном?

- Лише з розповідей Джастіна. Візьміть, - він вкладає ампулу в її долоню. – Ви справді погано виглядаєте.

- Дякую за комплімент, - гмикає Кора і висмикує руку. В дверях зупиняється. «Це було занадто грубо. Занадто в стилі детектива Чейза», - лає саму себе. – І, дякую за те, що опікуєтесь батьком.

Кора вилетіла з дверей Центральної столичної лікарні і мало не скотилась сходами, бо очі їй засліпили сонячні промені.

- Сонце, - якось сумно промовила вона.

Її образ життя в останній місяць змінився на нічний і тіньовий. Дивно було б радіти простій появі осіннього теплого сонця. Та вона пораділа. Лише на секунду дозволила собі вдихнути на повні груди.

Схаменувшись, рвонула в бік вузьких, закинутих провулків. Рвонула в бік цвинтаря, адже в такий ясний день усі вулиці будуть заповнені перехожими і кабами, а часу в неї обмаль. Кіт-примара, або ж, як вона його називала, Мар, біг поруч із нею, зовсім бляклий під сонцем. Він став її компаньйоном і лише зрідка залишав дівчину на самоті.

Ось і вони – кам’яні хрести цвинтаря. Кора всміхнулась до себе: «Не так вже й багато ти тікала від нюхача», - пригадала вона неприємні спогади першої зустрічі із магічними звірами. Був у цьому сонячному дні іще один свій плюс – цвинтар був порожнім. Не довелось ховати очей і робити вигляд, що вона проста перехожа, що звернула не в той провулок.

Дівчина пройшла вже завченою стежкою і, відкинувши опалі гілки дерев, з кришки люка, за склепом родини Сюз, пірнула в підземний тунель. Раніше вона ніколи не помічала громіздкої будівлі із чорного каменю, хоч і була безліч разів на цьому кладовищі. Вона просто його не могла бачити, як і будь-які інші частини Темного світу.

Але тепер все інакше. Тепер вона брела каналізаційними тунелями до детективного бюро «Примара» разом із Маром, а дорогу їй яскраво підсвічував плоский нефритовий камінчик.