Пролог

Найвища точка столиці мала чотири вертикальні вікна. Вони були настільки вузькими, що світло сюди проникало тоненькими полосами і розгледіти щось було просто неможливо. Сирість, пліснява, відсутність дверей. Кам’яна вежа цілком могла б стати антуражем для чорно-білих фото у стилі «замкнена-принцеса-у-високій-вежі» та «злий-дракон-охоронець».

Але це не казка. Тут не було ні принцес, ні драконів. Тут люди були головним злом.

«Вежа смерті» продувалась холодним осіннім вітром, змушуючи прогнилу дерев’яну підлогу скрипіти і стогнати. По дошках шаркало тканинне взуття. Зігнутий горбун, склавши перед собою руки, мов мале дитя, шкандибав кімнаткою три на три з кута в кут, постійно бурмочучи собі під носа:

- Не з’явиться. Він не з’явиться. Нічого не вийшло. Не з’явиться. Він не…

- Припини, Зольде! – рявкнув на нього інший голос і той вмить застиг. – Ти дратуєш мене.

- Але ж хазяїне, - сумно проскрипів горбун, тягнучи крючкуватий палець до банки, що стояла на стільці.

- З’явиться. Він не може ховатись там вічно. Обов’язок змусить його з’явитись.

За кілька секунд вогонь єдиного факелу сколихнувся, кинувши спотворені тіні на капюшон чоловіка та скрючену фігуру Зольда. У банці почав згущуватись сіро-зелений дим.

- І цікавість, - вишкірившись, додав незнайомець в плащі.

Дим зібрався у форму обличчя, що не мало шиї і парило в повітрі. Очі були закриті.

Зольд по-дитячому захопливо сплеснув в долоні, підійшов ближче, нахилився, розглядаючи чудернацькі хитромудрості магії. Аж як яскраво-зелені очі розплющились. Горбань жахнувся і скрикнув. Забився в дальній куток кімнатки, скиглячи.

- Ну-ну, він не скривдить тебе, - підійшов до нього чоловік і погладив по голові, наче цуцика. – Не скривдить, якщо я не віддам наказ, - всміхнувся, звернув свою увагу на голову, що пильно спостерігала за ними.

- Дивлюсь, ти вмієш чекати, смертний.

- Терпіння окупається, - хижо всміхнувся чоловік.

- Приємне місце ти вибрав для спілкування, - голова в банці зробила оберт, всотуючи усі ті біди, якими просякло каміння цієї вежі.

- Тобі сподобались мої дарунки?

- Серце нареченої вампіра, кістки чаклуна, ікла вовкулаки і… Ах, так, жертва! Чаклун був трохи… дивним на смак. Як ти вмовив його, людино? – але відповіді чоловік не дав, лиш поволі підійшов до банки. - Оу! Ха-ха-ха! – розсміялась голова. – Він не знав! Так навіть краще! Солодше, - облизнувся Джин. – Що ж, впевнений, ти знаєш умови, чоловіче. Тоді бажай.

- Хм, - гмикнув у відповідь.

- «Хм»? Ти прикликав Джина, не знаючи, що побажати?! Ти граєшся з небезпечною силою, людисько!

- Я знаю чого хочу, охолоди голову, - відмахнувся незнайомець і почав розходжувати по кімнаті. – Лише не знаю, як цього досягти.

- Просто побажай! Багатство, слава, велич, влада, помста! Усе, що заманеться, - нашіптував солодким голосом Джин.

- Як прозаїчно! Передбачувано! Мені не потрібно нічого з цього, - рявкнув той. - Мені потрібно набагато більше, - чоловік різко розвернувся і гупнув долонями по стільцю, що аж банку тряхнуло. – Провідник душ, - Джин звузив зелені очі, розглядаючи обличчя під каптуром. – Моє перше бажання, Джине: дай мені ім’я і обличчя живого, найближчого до мене, дієздатного, сильного провідника душ, - вишкірився незнайомець.

- Ти справді знаєш чого хочеш. Ти хочеш бути ближче до богів, та ти ніколи не станеш на рівні з ними, - невдоволено гмикнула голова, звернувши увагу на чітке формулювання бажання. Та обов’язок, яким він був зв’язаний душив його. – Ваше перше бажання, володарю. Провідник душ, - дим в банці закрутився, голова зникла, натомість, з’явилось зображення людини. Цілком реальної, живої і спливло ім’я.

Кімнатка на самій верхівці у «Вежі смерті» сповнилась жорстким збудженим сміхом. В дальньому її куті вчергове захникав горбань. Світло факела здригнулось і згасло, а, коли місяць пробився крізь чотири вузьких віконця, кімната без дверей була порожня.