Глава 18.1 Вежа смерті

- Ти просила не питати як, але… Ти впевнена, що це тут, Коро? – невпевнено запитала Мірайя Сюз, ніби благаючи про відповідь: «Ні, не тут. Я помилилась».

Але Кора не помилялась.

Вежа розбитих надій грізно нависала над ними. Каміння почорніло від дощу і стало слизьким. Зовсім не романтичне місце для зізнання у почуттях.

- Я не помиляюсь. Чаклун, він тут, - Кора прослідувала за привидом Фібі, що облетів вежу і пройшов крізь одну зі стін старого муру, що колись слугував захистом столиці, а тепер був лише декорацією, частиною історії. – Чому ти так злякалась? – перепитала дівчина. Вона і сама була налякала майбутньою зустріччю з магом-вбивцею, але Мірайю прямо трясло.

- Ти знаєш, як називається ця вежа? – втрутився Рубан.

- В народі? Вежа розбитих надій, - стиснула плечима Кора і уважніше придивилась до кам’яної стіни, шукаючи кнопку, важіль чи ручку. Вона провела пальцями по шорсткій текстурі.

- Перехожі просто використали кілька невдалих зізнань, щоб приховати темну правду. Щоб розв’язувати війни людям не потрібна допомога Темного світу. Вони і самі прекрасно справляються. Цей мур та вежі були побудовані для безпеки столиці. Жоден ворог так і не зміг пройти ці мури. І коли їхні армії програвали, тіла генералів вивішували на стіни, як пам’ятку новим ворогам, - чи то від холодного дощу, чи від історії всі пересмикнули плечима. – Але тут висіли не тільки вороги, але й ті, хто порушував закон. А, як ми знаємо, середньовічні закони жорстокіші за сьогоденні. Вежа смерті – ось, її справжня назва.

Кора помітила, як один з камінців випав з кладки. Земля загуділа, каміння затряслось. Вона відскочила назад, коли частина стіни від’їхала відкриваючи очам темний прохід і сходи, що вели вниз, під вежу.

Дівчина озирнулась на своїх супутників. Бліді, мов сніг, Мірайя та Лорік дістали нефрит, Серж виглядав байдужим, але жовна на його вилицях смикались. Кора дістала зелений камінь, що дав їй творець і підсвітила собі перші кілька сходинок.

- Гаразд, я піду перша. Далі Мірайя, за нею Лорік. Серж, будеш замикати і контролювати тил, - ніхто не став сперечатись. Кора зробила пару кроків вперед, де побачила легке зеленувате світіння від примари Фібі.

- Краще дістань револьвер, дівчинко. Хто знає, що може ховатись у тінях, - застеріг чаклун.

Компанія ланцюжком пройшла всередину. Ахнули, коли прохід зачинився за ними. Тепер був лише один шлях – вниз.

- Кажуть, що стіни настільки просякли кров’ю, що душі померлих на мурі досі не можуть вирватись звідси і упокоїтись. Вони блукають тут, безтілесними примарами, шукаючи того, хто зможе звільнити їх. Якщо людина не здатна на це тоді…

- Припини! – не витримала Кора, гаркнула на чаклуна. - Хай там як називається ця вежа, я не збираюсь тут померти! – дівчина зробила крок, але замість твердої поверхні сходів, із криком полетіла у прірву, відлунням чуючи власне ім’я, що відбивалось від чорних стін.

- Ні-ні-ні! Кора! – кинулась вперед Мірайя, та підлога зійшлась в неї перед носом.

- Вега! – рявкнув маг.

- Коро-о! – схлипував Лорік.

Рейя впала на коліна і шкрябала нігтями камінь, але не було жодного шва. Лише столітня пилюка, на яку падали її сльози. Серж рвонув дівчину на себе, взяв за плечі і труханув.

- Заспокойся. Вона не мертва! Чуєш?

- Звідки тобі знати? – проридав хлопець.

- Інакше мене б вже тут не було, - загадкою відповів Рубан.

- Ми втратили Себастьяна, тепер ще і Кору. Усе погано, усе іде не так, як мало б!

- Вони живі. Обидва. І вони в цих стінах. Ми знайдемо їх, - намагався запевнити Серж дівчину. – Обіцяю, - додав він м’яко слова, які заприсягся ніколи більше не промовляти.

Мірайя відчула нотки тепла в його голосі. Востаннє схлипнула. Вирвалась з рук мага. Витерла щоки від сліз, розмазавши по ним бруд він кам’яних плит. Її очі зблиснули.

- Так. Так, ми знайдемо їх. Ходімо, Лорік, - вона не могла використати свій дар на собі, але заспокоїти друга змогла. - Нам треба йти вперед.

Кора розставила руки і намагалась вчепитись за стіни, щоб пом’якшити падіння. Не вдалося. Лише зішкрябала кілька нігтів і шкіру на долонях. Вона не падала прямо, а швидше з’їжджала вниз по нерівній шорсткій трубі вибитій прямо в камені. Відбила собі всю спину та ноги. Вилетіла в темне приміщення, дивом не загубивши за весь політ ні нефриту ні пістолету.

Перекотилась по підлозі. Спробувала вдихнути, але закашлялась, легені обпекло. Кора маленькими порціями ковтала повітря, доки не змогла зробити повноцінний вдих. Стогнучи, перекотилась з боку на живіт. Піднялась на ліктях, відчуваючи усі синці і забої, що отримала. Долоні ніби різонуло гострими уламками скла, коли вона поставила їх на землю та сіла. На більше зараз сил не вистачало.

Дівчина опинилась у повній темряві. Ще більше ранячи свої долоні, вона наосліп шукала по підлозі нефрит. Та натикалась лише на саме каміння. Нарешті їй пощастило. Нефрит опинився в руці і з’явилось тьмяне світло. Не встигла Кора зрадіти цьому, як по спині пройшов холодок. Вона помітила, як щось промайнуло біля неї. Озирнулась, але там нікого не було. Щось знову пробігло за її спиною. Знову озирнулась і знову нічого.