14.2

- Джастін не мав страху висоти. Ти точно його дочка? – неприязно запитав маг.

«Іди до дідька!» - відповіла б Кора, якби уся її увага не була сконцентрована на тому, аби не відкривати очей.

Їй не було страшно на стіні палацу королеви, коли батько взяв її з собою. Їй не було страшно на найвищому оглядовому майданчику столиці, що звався «вежа розбитих надій» (бо саме там найчастіше юнаки робили пропозицію своїм дамам серця, а ті, заклякаючи від страху та вітру, що поривався підхопити їх під спідниці і понести світом, мов розкриту парасолю, і думати забували про кохання й романтику). Корі не було страшно на слизькому даху закинутого заводу тканин!

Але зараз, коли чорна карета нічною фурією мчала по небу, гнана невідомою магічною силою, ледь торкаючись колесами верхівок будинків – її охопив жах. Вона вчепилась в краї сидіння і заплющила очі. Стиснула щелепи мало не до скрипу зубів.

- Боягузка! – пирхнув Серж.

Карету хитнуло сильніше ніж до цього. Кора скрикнула. Її кинуло вбік. Із заплющеними очима вона притулилась щокою до стіни екіпажу і затамувала подих. Так і просиділа всю поїздку, доки колеса не торкнулись землі.

- Мда-а… - протягнув чаклун. – Ну, тепер принаймні зможеш зійти за вампіршу – бліда, що мертва! – за цим почувся скрип дверцят і шурхіт плаща.

- Не зважай на нього, Коро, - тонкий голос Мірайії, що покидала екіпаж.

Кора дала собі ще хвилинку прийти до тями. Поволі розплющила очі і виявила, що спирається зовсім не на стіну карети, а на міцні чоловічі груди. Ще й руками вчепилась не в фіранку, а в піджак Себастьяна!

«Ой, леле!» - панічно відсахнулась від нього.

- В-вибач, я не хотіла… - сама не знала чого вона не хотіла.  

Хлопець нічого не відповів. Смикнув донизу піджак, поправив краватку і маску. Глянув на Кору, що ніяково відвела очі і нарешті змогла зробити вдих на повні груди. Простягнув руки до її обличчя так різко, що вона знов замружилась. Кілька волосин торкнулось щоки. Дівчина привідкрила очі і побачила у віконному склі, що Себастьян витягнув кілька пасм з її зачіски. Вони завитками обрамили її обличчя.

- Так краще, - холодно промовив він. – Ходімо, - і, не давши їй оговтатись від поїздки, потягнув на вулицю.

В ніс одразу вдарив запах осіннього лісу: хвойних дерев, мокрої трави та прохолоди. Темряву ночі прорізало лише легеньке мерехтіння далеких зірок та кілька розпливчатих плям світла серед листя. Кора щільніше закуталась в плащ. Вони стояли на галявині – єдиній вільній від дерев місцині.

- Де ми?

- Стара лісопилка за річкою, - визначив Себ.

- Саме так. Гадаю усе дійство буде проходити під землею, але спочатку нам треба дійти до ліхтарів. Ні з ким не розмовляйте, без мого дозволу не робіть нічого дивного, щоб ви там не побачили – ви не використаєте це в подальших своїх розслідуваннях, - загрозливо звернувся чаклун до супутників. - Сьогодні ви мої коханці-перехожі, а не тіньові детективи, - понизив голос до шепоту. – Ти підеш зі мною, - взяв Кору під руку.

- Чого це? – обурилась вона.

- Якщо нам доведеться розділитись, вони подбають про себе, а от ти точно загинеш, - якось сумно закінчив він. Кора була готова протестувати і доводити зворотне, але маг пошепки додав: - І нам є про що поговорити, Вега.

Підбори провалювались в м’якій землі та хвої. Старі дерева тихо поскрипували від вітру, створюючи гнітючу атмосферу. В темряві безшумно хитнулась гілка, привертаючи увагу Кори. «Мабуть білка чи пташка», - вдивилась вона в тіні.

- Ой! – дівчина перечепилась через розрубану навпіл колоду із стирчащою в одній з них сокирою. Серж не дав їй поцілуватись із землею, але шансу познущатись не впустив:

- Ти створюєш стільки галасу, пере..! Кхм, - вчасно схаменувся від зайвих слів. – Стійте, - маг витягнув руку зажмурився, ніби промацуючи простір. Кора озирнулась на тіньових детективів, що безшумно слідували за ними. Очі Себастьяна яскраво світились зеленим, як нефрит біля її будинку при наближенні гончих. – Ходімо, любі. На нас вже чекають, - раптом прощебетав Серж і повів всіх до тьмяно освітленого входу.

Стара лісопилка складалась з будиночку лісника та приміщення заводу. Маг повів їх прямісінько до залізних дверей. Змахнув рукою і за його безмовним наказом вони від’їхали в різні боки. Кора закашлялась, вдихнувши дерев’яний пил занедбаного приміщення, що клубився в місячному сяйві.

Атмосфера всередині була моторошна: металеві ланцюги, сокири різних розмірів, ножі та автоматичні пили. В кутку, біля входу, була вкопана в землю величезна діжка із мастилом. Простір був просякнутий запахом сирого дерева. «Це просто іржа», - переконувала себе Кора, відводячи погляд від циркулярної пилки.

- Тут нікого немає, ти впевнений..?

- Чш-ш-ш, - маг приклав палець до вуст. Озирнувся довкола. Підійшов до стільниці з ножами. Гмикнув. Дістав з кишені листа із запрошенням і насадив його на голку для конвертів.

Щось рипнуло. Плеснуло об метал. Закрутилось. Кора одразу проконтролювала пилку, але вона була непорушна. Звук йшов з кута. Компанія обережно підійшла до діжки.

- Оригінально, - похвалив Рубан коловорот з машинного масла. – Є добровольці? – оглянув супутників.