12.2

- Моя прекрасна, Мей! – улесливим голосом звернув на себе її увагу. Перехопив біля барної стійки за зап’ястки. Ніжно погладив їх. – Не ображайся, що так довго не навідував. Багато справ накопичилось останнім часом.

- Ще б пак! Таке діється, а ви і не чешетесь! То вампіри з магами, тепер ми і… - дівчина нажахно подивилась на нього.

- Мей? Що відбувається?

- Нічого! Нічого не відбувається! Іди, Себастьяне, мені треба працювати! – вона хотіла вирвати свої руки з його долонь, але хлопець не відпустив. Підніс до обличчя, легенько поцілував. Мей залилась рум’янцем.

- Чому ти така налякана, Мей? – шепнув їй на вушко. Вовчиця низько загарчала. Присунулась ближче до Чейза і квапливо заговорила:

- У Темному світі багато пліток. Останнім часом вони всі про викрадення серця в бездиханних і про зникнення мага, - вона зам’ялась. Озирнулась по сторонах, продовжила: - Не так давно на юного перевертня з іншої зграї напали. Йому хотіли вирвати ікла, але не вийшло. Нападника хтось відлякнув і вовкулака втік. Тоді ніхто не зіставив злочини до ритуалу, але тепер…

- Що сталось тепер, Мей? – він знову погладив її пальці.

- Один з наших пропав - Віктор. Ватажок гадає, що його викрали, щоб продати тому, хто збирає складові ритуалу. Бо… в місто завітав аукціон, - на цьому слові вона зовсім знизила голос.

- Жартуєш? – стрепенувся Себастьян. Мей заперечно хитнула головою.

- Нам прислали запрошення. Ватажок збирається завітати туди і, якщо Віктор буде там, він спробує викупити його раніше за… Ну, ти зрозумів.

- Ти ніяк не зможеш дістати нам ті запрошення?

- «Нам»? Ха! – упс. Одне необережне слово і вовчиця вже завелась. Мей звільнила свої руки з Себастьянових. – Я і так забагато розказала, ризикуючи власною головою, а ти..!

- Дякую, за допомогу. Не буду більше наражати тебе на небезпеку. Гей, крихітко, нам вже час! – гукнув Чейз напарницю, але на стільці поруч її не було. – Коро? – він оглянув приміщення. В центрі зібрався натовп і щось бурхливо обговорював та реготав. Себ протиснувся поміж вовками і завмер на місці від побаченого.

- Це я перехожа?!

- Так, ти, дівко!

- Та ти хоч знаєш хто я? Га? Ти знаєш хто мій батько?

Назрівала солідна бійка.

- Прокидайся, Коро. Вже час прокидатись, - лагідно шепотів над вушком чийсь голос. Хоча Кора точно знала чий.

Вона відчула, як по волоссю ніжно провели рукою. Насилу відкрила очі, не бажаючи, щоб цей дивний, і прекрасний водночас, сон закінчувався. Сонце вдарило в обличчя і підсвітило чорні кучері навпроти. Зелені очі із неприхованою усмішкою дивились на неї. Вона сфокусувала погляд на цьому до біса гарному і зухвалому лиці.

Усмішка торкнулась її вуст. Кора відвернула голову на інший бік. Зажмурилась. Скривилась.

«Трясця… Ні-ні-ні! Що він тут робить? Що я тут роблю? Де я в біса взагалі?! Що вчора сталось…»

- Я знаю, що ти вже прокинулась. Вставай, спляча красуня, - з усмішкою в голосі сказав він. - Від тебе несе перегаром! – голосніше і грубіше.

Ліжко прогнулось, заскрипіло під вагою Себастьяна Чейза. Кора вчепилась у ковдру і натягнула її до носу. Знову міцно зажмурилась, але сон не розвіявся.

- По шкалі від одного до нескінченності, наскільки я був гарним партнером цієї ночі?

Кора не витримала. Її щоки миттєво спалахнули. Вона хутко сіла, підтягуючи до себе ковдру і прикриваючи тіло, хоч одяг з неї нікуди не зник. Грізно зиркнула на хлопця, червоніючи не тільки від обурення.

- Між нами нічого не було!

- Так впевнена в цьому? – чергова хитра усмішка.

- Звичайно! Я б запам’ятала!

- Не сумніваюсь, що мене тобі не забути, - ще усмішка.

- А з твоїм обличчям що? – змінила тему, побачивши фіолетово-синій фінгал.

- Ти вдарила мене!

- Я сказала, що не п’ю! Ти мав мене слухати! Сам винен! – вона так кричала, що голова закрутилась. Кора схопилась за скроні руками і тихенько застогнала.

- Похмілля, еге ж? – і знов усмішка. – Клич, якщо щось знадобиться. В мене є чудові відвари.

- Ага. Ти ж завжди будеш поруч щоб допомогти, прекрасний принце!

- Вгадала, - Кора дивилась на те, як Себастьян відчиняє двері її кімнати і взмолилась, щоб ніхто його не бачив. Але, коли він відчинив двері кімнати навпроти і по-хазяйськи пройшов всередину, розвівши руками і зробивши поклін, дівчина зовсім зблідла. – Я буду прямо тут, - з черговою усмішкою він зачинив обидві двері.

Кора в ступорі підтягнула до себе подушку. Притулила до рота і щосили закричала в неї. Предмет поглинув звук, але не сором, який вона відчувала в той момент.

- Ну чому? Чому-чому-чому-чому?!

Чому її думки повертались до чорного розтріпаного волосся, сонних очей та невимушеної грації рухів, замість того, щоб згадати що відбулося вчора? Вона була така впевнена, що між ними нічого не було, хоча пам’ять її дуже і дуже сильно підводила. Кора зробила глибокий вдих, щоб відігнати звабливий вигляд Себастьяна з просоння і спробувала згадати що ж вчора сталось.