Глава 11.1 Прогулянка

- Ну, і куди ми зібрались? – невдоволено шепоче собі під ніс Себастьян.

Вже більше двадцяти хвилин він спостерігає за дівчиною, що швендяє промоклими провулками столиці. Тримається на відстані. Ступає тихо. Крок за кроком, повторюючи її траєкторію. Вона вправна, мало не спіймала його кілька разів. Та Себастьян вправніший. Якби не злива, що намочила черепицю, він би прослизнув дахами непоміченим.

- Що ти замислила, Коро?

Вона просиділа одна залишок дня, без їжі, та, здавалось, її двигун працює на чистому адреналіні. Себастьян чув, як вона вийшла з кімнати лишень пробило одинадцяту. Прокралась в кабінет Джастіна. Вивудила кілька ножів та набоїв для свого револьверу зі зброї на кріслах. Вдягла портупею. Покинула «Примару» тихо, нікого не розбудивши.

Злива закінчилась і зоряне небо із майже повним місяцем давало достатньо світла. Та, коли почався виробничий квартал, Себастьян підібрався ближче. Він не міг дозволити собі загубити тендітну постать серед цього смогу та металевих будівель. Кора зупинилась навпроти однієї такої. Труби спиляні, світло не горить, на дверях висять замки. Закинутий завод чи склад із вицвівшим написом «Тканини».

Погане передчуття відвідало Себастьяна.

Дівчина озирнулась, не поспішаючи виходити у світло єдиного ліхтаря поблизу. Дістала щось із кишені. Розгорнула.

- Прийшла на побачення зі своїм хлопцем? – стиха сказав Чейз.

Кора підстрибнула на місці, мов кішка. Озирнулась. Сховала те, що тримала в руках, за спину. Блакитні очі зустрілись з зеленими, що мерехтіли навіть у темряві ночі.

- Що ти тут робиш?

- Що ти тут робиш?

- Ти слідкував за мною?

- Ти щось приховуєш від мене?

- Припини це! – насупилась дівчина.

Себастьян всміхнувся. Він і сам не знав чому, але йому подобалось виводити її з себе. «Правильна дівчинка Кора Вега» бісила його. На відміну від Кори, яка готова була дізнатись правду будь-яким способом, ризикувати, лаятись, битись. Та, хто не мала жодного відношення до Темного світу. Та, котру він не міг назвати «перехожою» всерйоз. Ця Кора Вега запалювала в ньому щось нове, незвичне. Можливо він не вірив, що в неї немає дару, а можливо, просто зловтішався тому, що дочка найвідомішого тіньового детектива Джастіна Веги – бездарність.

- Хтось йде! – тикнув він пальцем за її спину. Кора розвернулась і Себастьян хутко вихопив з її руки шматочок паперу.

- Ах! Віддай! – прошипіла вона, зрозумівши, що це був обман.

- Так-так, подивимось. «Для пані Вега. В мене є спосіб розбудити Джастіна Вегу. Якщо ви хочете цього приходьте о першій ночі у виробничий квартал. Знайдіть закинутий завод тканин. Я буду чекати на вас всередині. Даю вам сорок вісім годин на роздуми. Якщо погодитесь, крапніть краплею вашої крові на листок», - в Себастьяна очі полізли з орбіт. В пам’яті спливло те, як Кора перевдягалась в будинку Веги: тендітні плечі, струнка постать і неприродня поведінка. Ця записка – вона знайшла її саме тоді! – Скажи, що є ще одна «пані Вега» і що це не ти ховала від нас таку важливу деталь!

- На жаль, у цьому місті лише одна «пані Вега». Віддай! – Кора підстрибнула, але до високо піднятої руки Себастьяна не дотягнулась.

- Ти мізки під дощем застудила? Очевидно, що це пастка! Чим ти думала не попередивши нас? Це справа виключно тіньових детективів і ми…

- Ви що? Що ви зробите? Замість мене дізнаєтесь що сталось з батьком? Чи замість мене знайдете того, хто викривив мої спогади? А-а, ти ж не знаєш.

- Мені переказали.

- Тоді хоча б крихітна частинка тебе має розуміти. Мені набридло, що мені брешуть і набридло, що вирішують усе за мене! Як виявилось частина мого життя була фальшивою. Тому тепер я буду сама з усім розбиратись! – Кора скинула підборіддя. Блакитні очі блиснули рішучістю в слабкому світлі ліхтаря.

«І що з нею робити? Залишити – нашкодить сама собі. Потягти назад силою – зненавидить», - Себастьян зітхнув. Потер перенісся. Простягнув назад листок. Окинув поглядом прилеглу до заводу територію.

- До першої ще далеко, а нам потрібен надійно прихований пункт спостереження. Ходімо, - він розвернувся і обійшов сусідню з фабрикою тканин будівлю.

- Стривай, «нам»? – невдоволено покрокувала слідом Кора.

Він не став слухати її обурення і зауваження на кшталт: «Дякую за турботу, але я і сама впораюсь. Можеш повертатись. Мені не потрібен захист». Чейз знайшов те, що шукав. Шлях нагору. Він підстрибнув і повис на іржавій металевій драбині, що під його вагою зі скреготом прогнулась та з’їхала вниз.

- Хочеш піти першою? – спитав він.

- Що?

- Ну, як хочеш, - він почав швидко підійматись на гору. – Не відставай, перехожа, - із усмішкою кинув їй і почув у відповідь невдоволене: «Ти ж знаєш моє ім’я! Припиняй вже!»

Слизький холодний метал підступно скрипів під підошвою чобіт. Себастьян виліз на плоский дах і зістрибнув на бетон. Оглянув простір. Кілька промоклих дошок, коробки із цвяхами, іржаві труби. Почув позаду гнівне сопіння. Із посмішкою розвернувся до драбини.

- Потрібна допомога, крихітко? – простягнув руку Корі.