7.3

Все той самий дивний екіпаж без коней довіз компанію з чотирьох до спокійного спального району столиці. Зупинився навпроти цегляного триповерхового будинку. Після обіднє осіннє сонце нещадно палило шкіру. Здавалось асфальт плавився під ногами.

«Таку спеку восени теж варто вважати проявом нечистих магічних сил чи в мене вже мізки плавляться?» - думала Кора.

Поруч із нею в шкіряних кишенях дзвеніли набоями, як різдвяними дзвониками, двоє тіньових детективів. Лорік Вайн залишився в «Примарі». «Творці рідко приймають участь в бойових операціях. Наша задача забезпечувати інших усім необхідним», - пояснив він.

Кора дивилась на свій будинок і не бачила ніяких змін. Так, в домі панував легкий безлад. Так, в холодильній камері та шафах майже не було їжі. Так, можливо варто було змінити інтер’єр і старі пошарпані диванчики. Але те, як скривилась Мірайя в коридорі тіньового бюро навряд чи відносилось до немитого посуду в раковині її дому.

- Ми підемо першими, - Себастьян відтіснив дівчину і відкрив металеву хвіртку. Рідний скрип не приніс Корі ані полегшення, ані страху.

 За Чейзом йшла Мірайя, далі Кора, замикав колону Ірвін. Жоден з небагатьох людей на вулиці не озирнувся на них, не зупинився, не спитав що відбувається. Себастьян завмер на кам'яних сходах перед дверима. Окинув прискіпливим поглядом ґанок.

- Хто посмів так занедбати маки? - він глянув на Кору. Та лише знизила плечима. Вона була надто стурбована непритомністю батька, щоб доглядати за квіточками. – Ясно, чому в будинок змогли пробратись гончі! – пирхнув юнак.

Чейз заглянув у вікно вітальні. Прислухався до звуків всередині. Подивився вгору, вліво, вправо. Кору починало це все дратувати. Вона не витримала, обійшла Мірайю. Грубо штовхнула Себастьяна вбік і хутко провернула ключі в замку. Під обурливі скрики тіньових детективів та Майєса, пройшла всередину.

В ніс вдарило затхле повітря, дим, залишки вогнища, якби хтось спалив гуску в духовці. Темрява коридору давила на плечі. Довелось мружитись, щоб роздивитись знайомий інтер’єр. Кора хотіла зробити крок вперед, але сильна рука утримала її на місці. Чейз порівнявся із дівчиною. Витягнув перед собою розкриту долоню і насичене зелене світло відбилось від чорних стін.

Усі зажмурились, але за мить світло стало білим і про насичену зелень нагадували лише очі Себастьяна, що невідривно дивились вперед. Кора прослідкувала за його поглядом.

- Ох, - вирвались з її легень.

Кора не думала про те, що такого страшного могла побачити, але Мірайя була права – їй це не подобалось. Обвуглені стіни передпокою привели її до обвуглених, почорнілих сходів. Від прекрасного червоного килима не лишилось і ворсинки. Кухня – спалена. Темно-зелені крісла – обвуглені. Кришталева люстра з металевим каркасом – розплавлене неподобство посеред проламаних дошок підлоги. Стеля у вітальні – зіяюча дірка.

В господині затряслись руки. Чи то від злості, чи від обурення, чи від відчаю. Швидше за все – усе вкупі. Вона дивилась на все широко відкритими очима. І часто важко дихала.

- Коро, - тихо видихнув Ірвін. – Мені так шкода. Я…

- Не треба, Ірвіне, - за стільки років вона точно знала, що він відчуває. Кора облизнула пересохлі губи. – Ти не винен в тому, що сталось. Не смій звинувачувати себе, - повторила вона його фразу.

- Нефрит не реагує. Нікого з темного світу тут вже не має, - проінформував Себастьян, проходячи у вітальню із сяючим предметом в руці.

Він вийняв такий самий плоский нефритовий камінчик з однієї з кишеньок на поясі та простягнув Корі. Дівчина взяла його. Їхні пальці зустрілись і Кора думала, що побачить огиду чи відразу на обличчі Чейза, але нічого такого. Хлопець просто дивився на зелений камінець в її руці. Не так яскраво, але все ж він випромінював легке світло. Вона ніби тільки цього й чекала.

Зірвалась з місця. Кинулась по сходах нагору. Не бачила і не чула, як Ірвін затримав Себастьяна. Швидким поглядом Кора оглянула кімнати на другому поверсі – та сама розруха. Кіптява на стінах, розплавлені металеві каркаси ліжок. Її спальня не відрізнялась від загальної картини.

В Кори підкосились ноги. Вона б присіла, але не було на що. Хитнулась. На щастя, не впала. Сильні гарячі руки підхопили її під спину. Вона глянула на напіврозплавлене дзеркало і своє бліде відображення.

- Я-як таке можливо?

- Пекельний вогонь. Маги використовують його для знищення слідів та доказів. Розплавляє майже все. Миттєво, - прямо над вухом пролунав голос Себастьяна.

Очі Кори набрались сльозами, коли вона поглянула на стелю. Немов дражнячи, у світлі камінця приємно сяяли люмінесцентні зірочки. Без жодних пошкоджень. Дівчина закусила губу. До болю. До крові.

- Себ! Подивись на це! – долинув з першого поверху голос Мірайї.

- Ти як? – спитав хлопець у Кори. – Стояти сама зможеш?

Дівчина лише кивнула і вивільнилась з рук тіньового детектива. Чейз кивнув і побіг вниз сходами, оминаючи дірки в дереві, що створив пекельний вогонь. Втративши опору, ноги понесли Кору на середину кімнати. Погляд відірвався від зірочок. Наплювавши на кіптяву, дівчина взялась за ручки напівзгорілої шафи і мало не отримала серцевий напад.

В шафі в зеленуватому світлі висів образ Фібі. Тієї самої нареченої вампіра. За секунду її лице спотворилось гримасою злості і вона рушила прямо на дівчину. На мить Кора забула, як дихати. Заплющила очі і відступила на крок. Відчула на шкірі прохолодний вітерець. Порахувала до трьох і привідкрила одне око.