Глава 6.1 Жити

Темрява. Суцільна темрява і забуття. Десь з далеку лунає її ім’я. Таке тихе. Приглушене. Дивне. Наче хтось пробує його на смак. Наче хтось дуже переживає за неї. А хто? Неясно.

Знову забуття. Знову темрява. Скільки пройшло часу? Невідомо. Дихати важко. Боляче. Груди пече вогнем. Чи кричить вона? Не знає. Можливо плаче. Очі трохи розплющуються. Світлі плями ріжуть сітківку і вона мружиться. Усі звуки приглушені, але її слух вловлює наполегливе: «Пий, дівчинко! Пий!» До її губ притискають холодну металеву чашу. І вона робить ковток через силу. Від раптово жахливого присмаку в роті хочеться блювати, але вона проковтує гірку рідину і знову впадає у забуття.

Перед очима синім маячком блимає символ – простий старовинний замок. Він величезний і висить в повітрі, а Кора – навпроти нього. Довкола темінь. Дівчина чує десятки голосів з тієї сторони, із темряви за замком, але не розбирає ні слова. Вона протягує до нього руку. Синє світло яскравішає під її пальцями, а потім кришиться. Розсипається зі звуком битого кришталю і сині уламки летять в неї. Дівчина присідає і затуляє вуха руками. На неї нестримною хвилею накочується шепіт тисячі голосів. Щось чітко клацає і вона відкриває очі.

Це не стається раптово. Ні. Це повільно, болісно. Вона витрачає багато часу, щоб звикнути до яскравого світла бежевої стелі, розписаною в рожеві квіти. Повільно вдихає і видихає, промацуючи кожне ребро, кожен м’яз. Поворухнутись – ось нелегка задача. Це страшно. Страшно відчувати нестерпний біль. Але Кора зусиллям волі приглушує його і спирається на долоні, щоб підняти тулуб вгору.

Із полегшенням розуміє – жива. Розум затуманений, світ хитається, усе тіло ниє, але жива. Розкинулась на подушках в ліжку. Накрита білою ковдрою. В іншому одязі. Ліворуч від неї таке саме ліжко і ще одне. Усі однаково білі.

«Це схоже на лазарет палацу тих двох», - кволо блукає думка. Дівчина помічає рух прямо перед собою і переводить туди очі.

Навпроти її ліжка на стільці сидить чоловік. Гарний. З довгим вишневим волоссям, легкою щетиною та усміхненими темними очима. В дивному біло-червоному одязі, наче мантії. Він поволі всміхається і каже:

- Ну, привіт, моя «термінова проблема» Кора Вега. Радий нарешті познайомитись. Моє ім’я Серж Рубан, - в нього приємний мелодійний голос. Кора хоче відповісти, але пересохлі вуста не ворушаться. Тоді чоловік продовжує: - і я чекаю подяки, за порятунок твого незначного життя, - зухвало хмикає і складає руки на грудях.

Кора дивиться на нього в німому шоці. «А, у них тут усі красунчики такі йолопи?» - ця думка протвережує її. Дівчина озирається в пошуках склянки з водою і бачить біля себе на тумбочці те, що треба. Підсувається ближче і тремтячими руками хапає наполовину порожній (чи повний?) графин.

- Я допоможу, - лунає біля неї і предмет вихоплює пара красивих чоловічих рук. Дівчина підіймає очі на хлопця – Себастьян Чейз.

Пом’ята чорна сорочка з закоченими рукавами. Його чорне волосся розхристане, ніби він щойно прокинувся. Під зеленими очима залягли тіні. Вуста щільно стиснуті. «Я точно не на «тому світі», якщо бачу це вродливе зухвале обличчя». Чейз протягує їй склянку. Кора бере її і випиває залпом, полегшено зітхнувши. В неї немає ні сил, ні настрою сваритись із ним. Вона і сама не знає чому їй постійно хочеться це зробити. Кора завжди намагалась поводити себе та міркувати, як доросла, але із ним її звична стриманість щезає. «Так по-дитячому…» - подумала вона про свою поведінку раніше.

- Що сталось? Де я? – хрипить. Чейз забирає у неї склянку, наповнює і ставить на тумбу.

- Ти в лазареті. В «Примарі», - підтверджує хлопець її думки. – На тебе напав нюхач. Я знайшов тебе на цвинтарі і приніс сюди.

- Отже, не здалось, - невесело усміхається Кора і її пересмикує від образу монстра, його ваги і хрусту власних кісток. В роті з’являється неприємний кислий присмак страху. Дівчина кривиться і тре живіт, що скрутило тугим вузлом.

- Це Серж Рубан – маг, який тебе врятував, - махнув на вишневоволосого.

- Стільки сили на тебе витратив! Добровільно, між іншим! Ти хоч знаєш скільки коштують мої послуги, дівчинко? – обурився той.

- Припини, Серж, - грубо обірвав Чейз. - Ти тут не гроші заробляєш, а відбуваєш покарання. І взагалі, ти винен її батьку, - на його слова маг пирхнув і відкинувся на спинку стільця. Від нових деталей щодо життя Джастіна у Кори округлились очі, але вона промовчала.

- Скільки я тут провалялась? – доторкнулась до плеча. Замість зламаних кісток відчула лише затерплі м’язи.

- Близько тридцяти годин. Зараз ранок вівторка, - дівчина із розумінням кивнула.

- Як це можливо, що я здорова? Я точно пам’ятаю, як монстр роздряпав мені шкіру і численні забої від падіння. Та ще й перелами.

- Моя магія тебе зцілила. І ти був неправий, Чейз. Вона все ж таки тіньовий детектив, такий самий, як ти, - стиснув плечима маг.

- Вона не така ж!

- Я не така ж!

Сказали вони в один голос. Серж Рубан підкотив очі.

- Ну, як хочете. Але в тобі багато крові тіньового детектива. Інакше б лікування зайняло багато часу – моя магічна енергія просто не затримувалась б в тобі надовго. А так, ти – як новенька! Хоча… - протягнув він і прискіпливо оглянув дівчину, нахилившись вперед, - все ще страшненька! – з його вуст зірвався смішок.