5.4

Кора думала, що увірветься в палату до батька і буде кричати на нього. Кричати про все, що накипіло за ці кілька тижнів, а особливо за останні два дні. Думала, що буде лютувати і мало не розкидати речі довкола. Натомість стомлено сиділа у кріслі, біля його ліжка, і мовчала. Збиралась кричати, що усе знає…

Але що вона насправді знає?

Насправді вона посварилась з Ірвіном. Вперше за останні три роки або і більше! Сказати сироті, що він ніколи не зрозуміє, що саме вона відчувала зараз до батька…

«Гірше і не вигадаєш! Молодець, Коро!» - сварила вона сама себе.

Їй вкрай потрібні були докази, що в неї не їде дах. Що ці двоє цілком реальні та… Вона не знала чого хоче більше: щоб усі їхні слова були вигадкою чи реальністю?

«…рожеві блискітки поміж вій…» - спливли слова Себастьяна Чейза в її голові.

Кора піднялась і схилилась над обличчям батька, яке виглядало сірим і виснаженим. Борода стала трохи довшою, а скроні посріблила сивина. Дівчині дуже хотілось ще раз зазирнути в ці карі очі. І бажано не раз.

«Не смій кидати мене, тату!» - подумала Кора. Вона вдивлялась в його обличчя, а поміж вій та під очима в світлі білих лікарняних ламп насмішкувато мерехтіли рожеві блискітки.

Кора випрямилась. Заперечувати їхнє існування було б дурістю. Світ, який вона знала розвалювався на частини і вже не розуміла, що з нього реальне.

- Сподіваюсь, що ти чуєш мене. Я все знаю, тату. Усе. Сьогодні я зустріла тіньових детективів і… Ти маєш повернутись до мене. Ти мусиш розказати правду. І я б хотіла, щоб ти бачив, як боляче мені від твоєї брехні… - пошепки зірвалось з її вуст. Кора витерла рукавом пару сльозинок, що самовільно зірвались з її вій та вийшла з палати.

На вулиці вже було темно. Ліхтарі підсвічували дорогу та сходи. Біля лікарні стовбичила юрба, що відчайдушно намагалась спіймати каб або екіпаж. Кора спустилась на майданчик і глибоко вдихнула вечірнє повітря. Вітер тільки посилився і кидав шоколадні пасма їй в обличчя. Дівчина сховала їх за комір синього жакету, поправила краватку і з рішучим настроєм помиритись з Ірвіном попрямувала додому.

Не стала йти широкими головними вулицями. Сьогодні неділя і купа молоді будуть гуляти мало не до сходу сонця. Корі не хотілось нікого бачити. Вона петляла самотніми провулками, де поодиноко вигулькували місцеві, поспішаючи додому на вечерю. «Вечеря», - подумала Кора і її шлунок відгукнувся на це слово голосним гарчанням. І не дивно, здається, вона вже тисячу років нічого не їла! Розлючений Ірвін часто готував, щоб заспокоїтись. Можливо вдома на неї чекає якийсь смаколик. Це викликало посмішку і Кора пришвидшила крок.

Шлунок видав ще одне гарчання. Більш наполегливе. Гучніше.

Це змусило дівчину зупинитись. Прислухатись. Почути, як десь за спиною щось клацає. Важко дихає. Гарчить.

Кора ковтнула гірку слину і максимально повільно обернулась.

Їй назустріч у світло одинокого ліхтаря вийшло щось. Його постава була, як в дуже згорбленої людини. Тіло покрите рідким тонким сірим хутром. Непропорційно довгі руки і високий зріст. Худий настільки, що видно кістки. Морда схожа на псячу, але з плоским носом. Його кінцівки так сильно хитались у різні сторони, що здавались відмерлими. Що там Чейз казав про не найприємніших представників Темного світу? Монстр. Звір. Воно дивилось яскраво жовтими очима і пробувало на смак повітря своїм плоским носом.

Дихання збилось. Почастішало. Кора не наважувалась кліпнути, щоб прогнати марення, бо раптом це не марення? Усе в ньому здавалось справжнім. Навіть його моторошна тінь, що з точністю повторювала страшні вигини і наближалась. Звір покрутив головою, високо задерши носа, і, вловивши щось, з жахливим писклявим ревом рвонув вбік дівчини.

Бігти.

Бігти не озираючись. Бігти так, неначе у тебе є крила. Бігти, ніби за тобою женеться сам диявол.

А для Кори воно так і було.

Дівчина гнала з усіх ніг. Їй здавалось, що з-під п’ят от-от почнуть вилітати іскри. І було б добре, якби вони спалили те чудовисько, що несамовито гналось за нею. Але ж ні. Поки Кора оминала сміттєві баки, коробки, каби та ями, монстр – збивав усе на своєму шляху. Він навіть врізався в кути будівель і ніби не відчував нічого. Його довгі кігті лязгали по асфальту і цей звук назавжди залишиться у пам’яті, як той, від якого треба тікати одразу.

Кора виснажувалась. Вона не знала де знаходиться, тому швидко петляти провулками стало важко. Поодинокі ліхтарі закінчились, дорогу висвітлювали лише відблиски з вікон сусідніх будівель і цього явно було не достатньо. Дівчина озирнулась на монстра – фатальна помилка. Кора на ходу перечепилась через бордюр, та, на щастя, встигла згрупуватись. Стрімко покотилася по траві, ребрами збираючи кожен камінчик. Боляче вдарилась спиною об якусь перешкоду, що посміла вирости на її шляху.

Часу відлежуватись не було, адже чудовисько не збавило темп. Тільки більше розлютилось. Кора насилу підійнялась. В очах пливло. Ледве встигла ухилитися від монстра, який не гальмуючи летів прямо на неї. Знову впала і відкотилась убік. Підійнялась на коліна і здригнулась.

«Любимо. Пам'ятаємо».

Прямо перед її носом височів кам'яний хрест із датами та іменем. Над цвинтарем роздалось несамовите виття звіра. Кора спробувала підійнятись, але запізно - її придавили до землі страх та задні лапи чудовиська. Монстр став їй на ногу і на плече. Схилився прямо до обличчя, обдаючи гарячим смердючим гниллю подихом. Під його вагою Кора відчула хрускіт власних кісток. З очей бризнули сльози. Захотілось кричати, але натомість – з губ зірвався відчайдушний стогін болю.