1.2

Кора Вега ненавиділа лікарні.

Вона ненавиділа бетонні стіни, викладені білосніжною плиткою, запах сирості доповнений миючими засобами із стовідсотковою гарантією антибактеріальності. Їй не подобалось різке біле світло, що різало очі і створювало враження, ніби це те саме «світло в кінці тунелю». Вона не любила хіхікання медсестер в коридорах і задушливі довжелезні черги біля кабінетів. Їй не подобалось саме визначення лікарні.

Але саме Центральну столичну лікарню Кора Вега ненавиділа всією душею.

Кожного разу, потрапляючи сюди, з власної, або не дуже, волі, дівчина завмирала в темному передпокої. Їй здавлювало горло. Ставало важко дихати. Хотілось плакати і кричати, але вона не робила ні того, ні іншого. Спогади спливали короткими уривками. Яскравими плямами.

Батько висмикує її з теплої постелі посеред ночі.

Вони виходять з таксі в дощ. Краплі відбивають невідому мелодію по її яскравому жовтому плащу, а під ним голосно гупає серце.

П’ятирічна Кора завмирає у темному передпокої.

Батько біжить яскраво освітленим коридором Центральної столичної лікарні, а вона просто дивиться йому в спину.

Її мати лежить на металевому столі накрита білим простирадлом.

Чоловік каже, що все буде добре, але по щоках дівчинки соленими градинками невпинно котяться сльози і вона не впевнена, що поряд стоїть саме її батько.

Кора тряхнула головою, відводячи від себе сумні спогади. «Все буде добре, - подумки ствердно промовила до себе. - З татом все буде гаразд. Я не втрачу його. Я більше нікого не втрачу».

З моменту смерті її матері пройшло майже тринадцять років. За цей час людство зробило вагомі внески в розвиток медицини та технологій. Науково-технічній прогрес, важливі відкриття та винаходи – усе це допоможе лікарям знайти проблему і вирішити її. Але, чомусь, саме зараз вона сподівалась, що станеться диво. Батько почує її голос і слова із проханням прокинутись, повернутись до неї і він, магічним чином, просто розплющить очі. Візьме свою тростину. Надягне незмінне темно-синє пальто і вони разом підуть додому, де на них чекатиме свіжоспечений яблучний пиріг.

Кора з надією поглянула на батька. Але Джастін Вега не розплющив очі. Дива не сталось. Дівчина скривилась. І як тільки вона могла хоч на секунду припустити, що таке можливо? Що усе вирішиться саме собою. Її раціональний мозок дав би їй ляпаса, якби міг відкрити черепну коробку і мав би руки.

- Я принесла твій ціпок, тату, - Кора покрутила в руках і поставила чорну дерев’яну тростину біля ліжка. Її накінечник і ручка були зроблені зі срібла і відблискували у світлі білих ламп.

«Завжди спирайся на факти, докази. Довіряй своїм очам», - лунали в голові слова батька.

Та, на жаль, факти були невтішними і вірити очам не хотілось.

До тіла Джастіна Веги підходили крапельниці. За два тижні на лівій руці з’явився синець від голок, які встромляли в його вени. Шкіра стала блідою, здавалась майже знекровленою, впалі щоки, відросле волосся та борода в якій раптово побільшало сивини. «Чи можу я його поголити? Збрити його дорогоцінну бороду і, наприклад, відстригти йому чуб?» - Кора стримала сміх, уявляючи його новий образ, але все одно пирхнула. Шкода, та батько не оцінив би такий жест «допомоги».

В одвірок легенько постукали.

Кора обернулась у кріслі. Молоденька медсестра в білому халаті із зібраним волоссям стояла в дверях з різними інструментами. Вона переминалась з ноги на ногу, ніби нервуючи.

- Пану Вега час проводити процедури, панночко Вега, - тихенько пискнула дівчина.

Кора кивнула. Повернулась до батька і знову взяла його руку в свої долоні. Піднесла до обличчя і поцілувала холодні пальці.

- Я скоро повернусь, тату. Повертайся і ти до мене, - сумно прошепотіла йому і відпустила руку.

Встала, відкинула назад волосся, смикнула вниз синій жакет і поправила краватку. Вже в дверях окремої палати її наздогнав голос медсестри:

- Можливо, у вас будуть якісь побажання, панночко Вега? Я можу зробити вам чай чи каву або ж…

- Дякую, нічого не треба, - обірвала її Кора. – Ви ж не секретарка. Робіть свою роботу, - вийшло грубіше, ніж вона хотіла, але вже як є. Дівчина знітилась і просто кивнула.

Кора вийшла в коридор. Просте запитання медсестри розлютило її. Хоча лють дівчини була спрямована зовсім не на неї. А на головного лікаря Беріала. Джастін Вега був доволі відомим детективом не тільки в столиці. Він розкрив багато серйозних справ, врятував багато життів та збагатив культурну спадщину країни завдяки одній зі справ. Детектив навіть допоміг королівській родині на прохання самої королеви. Але все ж він був звичайною людиною.

Ані Кора, ані Джастін ніколи не були багатіями, але в скрутному становищі ніколи не були теж. Вони не кидались грошима і не гнались за статками, не користувались славою детектива, не були зверхніми. Вони жили посередньо. Так, як і більшість, як всі.

Тому зараз Кора щиро не розуміла, до чого уся ця розкіш? Найкраща окрема палата в Центральній столичній лікарні і так коштувала не дешево. А ще ліки, які підтримували життя батька, цілодобовий нагляд, медсестри, яких змушували мало не на руках носити «панночку Вега». Зараз такі звертання використовували тільки до тих, хто колись мав титул! Або був при владі наразі. Кора не належала до жодних із цих прошарків населення.