Розділ 12. Що далі...

Лист прийшов у вівторок.

Не через пневматичну пошту — з Криму до Згару труби не доходили. Звичайний лист у звичайному конверті що їхав три дні і прибув разом із ранковою поштою і Процько поклав його у скриньку при вході і пішов далі зачепивши по дорозі водостічну трубу і не обернувшись.

Листи писали обидва боки.

Ми писали Мадам що вона обіцяла передавати тітці Полі. Тітка Поля і тітка Поля через Мадам писала нам. Платон писав Грішці — про ротаційний двигун Кревського бо вони вже встигли познайомитись і Платон тепер ходив до нього замість нас і звідти приносив питання які Грішка записував у схеми. Сиромолот писав просто так — довгі листи ні про що конкретно де між словами відчувалось що він просто хотів комусь написати. Криницький писав коротко і по ділу — завжди два речення і підпис.

Але цей лист — особливий.

На конверті — герб міста Згару і підпис: «Архітектурне бюро Хомутиненко-Задерихвіст і партнери».

Мадам принесла його на терасу де ми сиділи після сніданку — того кримського сніданку що Горпина Тимофіївна готувала щодня і після якого ніхто не хотів іти нікуди бо все було добре рівно тут.

Поклала на стіл.

— Від архітекторів, — сказала вона.

— Яких архітекторів? — спитала Каська.

— Тих що реконструюють інтернат.

Ми переглянулись.

Грішка взяв конверт першим — він завжди брав першим якщо щось технічне. Розкрив. Читав. Потім читав іще раз.

— Що там? — спитав я.

— Вони питають, — сказав він.

— Що питають?

— Все. — Він підняв голову. — Де ми хочемо вікна. Скільки ліжок у кімнатах. Чи потрібен умивальник окремий чи достатньо спільного. Чи є у нас думки щодо кольору стін.

Тиша.

— Вони питають нас? — спитала Улька.

— Нас.

— Нас п’ятьох?

— «Дорогі мешканці інтернату на вулиці Козацькій», — прочитав Грішка. — Це нас п’ятьох і всіх шістдесяти восьми мабуть.

— Вони питають шістдесят вісім дітей де вони хочуть вікна, — сказала Каська.

— Так.

— Добре, — вирішила вона. — Відповімо.

.*.•.*.•.*.

У Згарі в той самий час.

Архітектори Хомутиненко-Задерихвіст і Кравченко-Вінницька стояли посеред майбутньої їдальні інтернату на Козацькій і дивились одне на одного з тим виразом двох людей що мають спільну мету і принципово різні погляди на те як її досягти.

Хомутиненко-Задерихвіст — висока жінка з олівцем за вухом і ще двома олівцями в кишені — тримала план і показувала пальцем:

— Тут — світло-жовтий. Тепло. Радісно. Діти потребують світла і тепла.

— Діти потребують спокою, — відповів Кравченко-Вінницька. Невисокий чоловік із окулярами що постійно з’їжджали. — Тут — сіро-блакитний. Він заспокоює і сприяє концентрації.

— Їдальня — не місце для концентрації!

— Будь-яке місце де перебуває людина сприяє або не сприяє її внутрішньому стану!

— Жовтий!

— Блакитний!

— Жовтий із блакитними вставками!

— Це компроміс кволих духом!

Тітка Поля що проходила повз із кошиком зупинилась. Подивилась на них. Подивилась на стіни.

— Зелений, — сказала вона.

Обидва архітектори обернулись.

— Зелений? — повторила Хомутиненко-Задерихвіст.

— Зелений. — Тітка Поля поклала кошик на підлогу. — Як молода картопля. Я завжди хотіла зелену їдальню. — Вона підняла кошик і пішла далі. — І щоб вікна виходили на двір а не на вулицю. На вулиці коні і гамір а у дворі яблуня.

Архітектори мовчали.

— Зелений, — сказав Кравченко-Вінницька нарешті.

— Зелений, — погодилась Хомутиненко-Задерихвіст.

Вони обидва взяли олівці і почали писати.

.*.•.*.•.*.

У Криму того самого ранку.

Ми писали відповідь на лист архітекторів.

Це виявилось складніше ніж здавалось. Не тому що не знали що хочемо — а тому що хотіли всього одразу і треба було вибирати і пояснювати і обґрунтовувати.

Грішка сидів зі схемою і малював план кімнат.

— По двоє в кімнаті, — сказав він. — Не більше.

— Чому не одному? — спитала Каська.

— Бо інтернат — це разом. Але і не вшістьох у кімнаті бо тоді ніколи нема де подумати.

— Логічно.

— І туалет у кожен блок. Не один на поверх.

— Це нереально, — сказала Улька.

— Чому?

— Дорого.

— Мер підписав реконструкцію і є конфіскований маєток Криворучка і слідство тривають і там знайдуть ще більше грошей. — Грішка не відривався від схеми. — Туалет у блок — це реально.

— Відкіля знаєш про гроші слідства?

— Платон написав.

— А він відкіля?

— Батько.

Улька записала.

— Умивальня у кімнаті, — сказала Каська. — Хоча б маленька. Щоб не бігти по коридору вранці.

— Записала.

— І вікна. — Вона думала. — Великі вікна. Щоб світло. У нас завжди темно було.

— Великі вікна — холодно взимку.

— Подвійне скло.

— Дорого.

— Тоді хай буде дорого. — Вона підняла голову. — Ми заслужили великі вікна.

Ніхто не заперечив.

.*.•.*.•.*.

Мадам сиділа осторонь і читала наш список.

Довго.

Потім поклала аркуш на стіл і сказала — тим своїм рівним голосом що нічого не показує:

— Є іще одне що треба написати.

— Що? — спитав я.

— Про навчання.

Тиша.

— Яке навчання? — спитала Каська.

— Звичайне. — Мадам підняла очі. — Від наступного вересня в інтернаті будуть вчителі. Справжні. Математика. Мова. Природознавство. Історія. — Вона дивилась на нас. — І ще інше.

Ми мовчали.

— Ми будемо вчитись? — спитав Грішка.

— Всі шістдесят вісім.

— І форма?

— І форма.

— Яка? — спитала Каська. Тим тоном що ще не вирішила як ставитись до цього.

— Темно-синя. Проста. — Мадам трохи помовчала. — І за відзнаку в навчанні — невеликі кошти. Щомісяця. Хто вчиться добре — отримує.

Ще тиша.

— Ми будемо як дубоголові, — сказала Каська.