Розділ 11. На північ від Ялти

Після нагородження минуло три дні.

Три звичайних дні — або майже звичайних. Пан Стасюк о дев’ятій, вдова Гречиха о десятій, Дзюбенко після обіду. Комини як комини. Господарі говорили про одне і те саме і щоразу хтось казав що «завжди підозрював» і щоразу Грішка мовчав із тим виразом що говорив про нечесність але вголос не казав нічого.

Місто поступово вгамовувалось — як вгамовується вода в каструлі після того як зняли з вогню. Ще булькає трохи, ще пахне, але вже не кипить.

Ми жили як завжди.

Синя каша вранці. Комини вдень. Горище ввечері де Грішка розкладав схеми і думав про ротаційний двигун Кревського і час від часу казав щось вголос ні до кого конкретно. Сажа лежав у порога. Пан Директор ходив між нами з тим видом що нічого особливого не відбувається і не треба думати що відбувається.

Все те саме.

Тільки десь під цим «те саме» — щось ще. Те відчуття що ось-ось щось буде. Не погане. Просто — буде.

.*.•.*.•.*.

На четвертий день після нагородження — в середу — ми сиділи за сніданком.

Синя каша. Та сама завжди та сама. Але тітка Поля поклала сьогодні масло — не той великий шматок що на особливі випадки, а маленький порційний для кожного, той що зазвичай тільки в неділю. Ми помітили це але нічого не сказали — питати тітку Полю про такі речі марна справа.

Їдальня гула як завжди — шістдесят вісім дітей, ложки, миски, чийсь кашель, чийсь сміх з іншого кінця столу. Звичайний ранок.

Потім — стукіт у двері.

Не черпак. Не Мадам. Стукіт у вхідні двері внизу — чіткий, рівний, той що буває коли хтось прийшов із зовнішнього світу і чекає.

Їдальня на секунду завмерла.

Потім всі продовжили їсти — але трохи тихіше, і кілька голів повернулись у бік дверей, і той особливий стан «щось відбувається» пройшов по столах як вітер по воді.

Мадам пішла відчиняти.

За кілька хвилин вона повернулась — і за нею Процько.

Листоноша Лука Андрійович Процько з третього відділення Згарської міської пошти з’явився в дверях їдальні в своїй зимовій куртці де значок пошти і з тими великими сумками що завжди — тільки сьогодні сумки були наполовину порожні бо він вже відвіз ранковий рейс.

Він озирнувся по їдальні — по шістдесяти восьми дітях що зупинились жувати — і знайшов нас.

— Бойченко, — сказав він. — І решта ваших.

Ми встали.

.*.•.*.•.*.

Він поклав на стіл два конверти.

Перший — великий, щільний, з офіційною печаткою мерії і гербом міста. Другий — менший, без печатки, але знайомий почерк на адресі. Генерал Нагнибіда.

Їдальня затихла зовсім.

Шістдесят вісім дітей дивились на конверти — і в тій тиші було щось таке що навіть Стьопка рудий перестав жувати.

Мадам узяла перший конверт.

Розкрила. Читала. Рівно і без поспіху — той спосіб що нічого не показує назовні. Ми дивились на неї і чекали.

Потім вона поклала аркуш на стіл.

— Їжте, — сказала вона до всієї їдальні.

Ніхто не їв.

— Їжте, — повторила вона. Тим тоном що говорить — це не прохання.

Ложки знову зашуміли — повільно, неохоче, але зашуміли.

— Ви, — сказала вона до нас. — Зі мною.

.*.•.*.•.*.

Ми вийшли в коридор.

Мадам стала навпроти нас — всіх п’ятьох — і деякий час просто дивилась. Тим своїм рівним поглядом що ми так і не навчились читати за всі роки.

— Сьогодні о вісімнадцять тридцять, — сказала вона нарешті.

— Що о вісімнадцять тридцять? — спитав я.

— Дирижабль. Зі станції Згару. — Вона взяла аркуш. — Рейс Згар — Джур-Джур. Далі екіпаж до маєтку. — Вона подивилась на нас. — Збирайтесь.

Тиша.

— Сьогодні? — спитала Каська.

— Сьогодні.

— Прямо зараз збиратись?

— Прямо зараз.

Ще тиша.

— А реконструкція коли починається? — спитала Улька.

— З наступного тижня. Будівельники прийдуть у понеділок. — Мадам склала аркуш. — Тому сьогодні.

— А…— я почав і зупинився.

— Що?

— А ви?

Вона дивилась на мене секунду.

— Я їду з вами, — сказала вона.

Тиша.

Інша тиша — та що буває коли почуєш щось несподіване і воно одночасно несподіване і абсолютно правильне.

— Мадам їде в Крим, — прошепотів Грішка.

— Чую, — відповів я.

— Ти знав?

— Не знав.

— Я теж не знав.

— Ніхто не знав.

— Добре, — вирішив він. — Цікаво.

Мадам дивилась на нас.

— Збирайтесь, — повторила вона. — У вас сім годин. — Вона повернулась іти. — І Грішка — без зайвого.

— Але інструменти—

— Один мішок.

— Але там схеми—

— Один. Мішок.

Вона пішла.

Грішка дивився їй вслід.

— Вона знає про другий мішок, — сказав він.

— Вона завжди все знає, — відповів Юрка.

.*.•.*.•.*.

Другий конверт — від генерала — ми розкрили вже в кімнаті.

Короткий. По-генеральськи короткий — кожне слово по ділу, жодного зайвого.

«Від цього тижня на всіх коминах і димарях Згару починається встановлення електромагнітних очисних систем. Метою є покращення якості міського повітря. До весни — всі джерела диму в місті будуть обладнані. Сажотруси більше не знадобляться для ручного чищення.

Окремо — від Кревського: черговий дослід не вдався. Всі дворові коти в радіусі трьох кварталів від його будинку бігають рожево-фіолетового кольору з дивним срібним блиском. Обіцяє що пройде до Нового року.

Доброї дороги.

Генерал-майор Нагнибіда.»

Ми читали мовчки.

Грішка дочитав останнє речення і сказав:

— Срібний блиск. Цікаво який реагент.

— Грішко.

— Що.

— Збирайся.

— Я збираюсь і думаю одночасно.

— Один мішок.

— Я пам’ятаю.

— Маніметр теж один.

— Він маленький.

— Один мішок.

Він зітхнув.

— Добре.

.*.•.*.•.*.

Збори — це окрема наука якої нас ніхто не вчив.