Розділ 10. Місто прокидається...

Місто прокинулось о десятій.

Не все відразу — міста так не роблять. Спочатку одна людина, потім інша, потім третя, і між ними відбувся обмін словами що розійшовся від вулиці до вулиці через пневматичну пошту і через паркани і через ті особливі канали що існують у кожному місті і по яких новини розходяться швидше за омнібус і за вітер і за будь-що взагалі.

Ми про це не знали.

Ми спали.

Я прокинувся о першій дня від того що в коридорі щось гучно впало. Потім голоси. Потім знову тихо. Я перевернувся на інший бік і зробив вигляд що нічого не чув.

Не вийшло.

— Васька, — прошепотів Грішка з сусіднього ліжка.

— Сплю.

— Ні не спиш.

— Сплю.

— Тоді чому відповідаєш?

Я відкрив очі. Стеля. Тріщина в правому верхньому куті. Та сама. Все те саме.

За вікном Згар гудів.

.*.•.*.•.*.

На сходах ми зустріли Стьопку рудого що летів угору з таким виразом ніби за ним женеться кавалерійський загін.

— Ви чули?! — закричав він.

— Що? — спитав я.

— Криворучка арештували! Вночі! В аптеці Шпака! З контрабандою! А під аптекою тунель до самого кордону! Дев’яносто кілометрів під землею! А там ящики! А в ящиках—

— Стьопко.

— Що.

— Дихай.

Він дихнув.

— Звідки ти знаєш? — спитав я.

— Федченко сказав. Йому Процько розповів. Процько сьогодні вранці їхав повз аптеку і там люди в темних пальтах і вантажний омнібус і ящики виносять. — Він нарешті зупинився. — А потім вже газета вийшла позачергова. Мадам читала на кухні і тітка Поля читала через її плече і тітка Поля впустила ополоник.

— Ополоник?

— Залізний. З гучним звуком.

Ось що впало в коридорі.

— Добре, — сказав я. — Дякую Стьопко.

Він побіг далі — і вже зі сходів долинало як він кричить комусь іще.

Ми переглянулись.

— В обід, — сказала Каська.

— Що в обід?

— Васька вчора казав що місто дізнається в обід. — Вона подивилась на мене. — Була рація.

— Я намагався сказати в обід, — відповів я. — А вийшло о першій тридцять.

— Майже обід.

— Майже.

.*.•.*.•.*.

На кухні тітка Поля стояла над плитою і помішувала суп — занадто енергійно, занадто зосереджено для звичайного супу. Так вона мішала коли думала про щось інше і руки просто робили своє поки голова була зайнята.

Газета лежала на столику біля вікна — розгорнута, лицем угору.

ПОЗАЧЕРГОВИЙ ВИПУСК.

Великі літери через всю першу сторінку. Мабуть редактор так поспішав що надрукував заголовок двічі.

Більше трьох рядків я не встиг прочитати бо тітка Поля обернулась і поставила перед нами п’ять тарілок гречки — тієї що з м’ясом, тієї що по неділях рідко — і сіла навпроти.

— Їжте, — сказала вона.

— Тітко Полю, — сказав Грішка.

— Їжте.

— Але ж—

— Спочатку їжте. Потім все інше.

Ми їли. Гречка була гаряча і добра і з тим запахом що буває тільки в неї.

— Ви спали сьогодні? — спитала вона нарешті.

— Трохи.

— Трохи. — Вона повторила це слово так ніби зважувала його. — Ясно.

Вона встала і пішла до плити. Більше нічого не сказала. Але коли ми виходили вона поклала кожному з нас в кишеню по пирогу — теплому, з квасолею.

.*.•.*.•.*.

На вулиці Згар гудів по-справжньому.

Не той звичайний гомін що завжди є фоном. А щось інше — той особливий звук що буває коли всі говорять про одне і це одне велике і місто від нього ніяк не може вгамуватись.

— …кажуть тунель дев’яносто кілометрів під землею…

— …просто під митним постом, уявляєте, прямо під ним…

— …а мій Льоня казав ще місяць тому що щось не так із тією аптекою…

— …Криворучко, я завжди знала що в нього очі нечесні…

— …під нашими ногами, і ніхто не знав…

Процько проїхав повз — на своєму паровому велосипеді, казанок пихкав, сумки розгойдувались. Проїхав і зупинився. Проїхав знову і зупинився знову. Тричі туди-сюди поки не побачив нас.

Зліз. Підійшов.

Дивився довго — тим поглядом листоноші що двадцять років їздить по місту і навчився читати людей так само легко як адреси на конвертах.

— То ви, — сказав він нарешті.

— Процьку, — сказав я.

— Я так і думав. — Він зняв шапку і потер нею обличчя. — Коли генерал попросив мене не чинити ремонт флюгера пані Курочкіної до наступного тижня — я здогадався. Але що вас п’ятеро — не здогадався.

— Шестеро, — сказав Юрка.

— А хто шостий?

— Сажа.

Процько подивився на пса.

— Ага, — сказав він. — Ну логічно. — Він поклав шапку назад. — Добра робота. — Потім подумав і додав: — Я тричі під’їжджав до тієї аптеки вночі. Запах не той. Вібрація бруківки трохи інша. Двадцять років їжджу по одних вулицях — знаєш коли щось змінилось.

— І не зупинились?

— Не зупинився. — Він помовчав. — Думав може привидіється. — Ще пауза. — Наступного разу зупинюсь.

Він сів на велосипед і поїхав — і одразу зачепив колесом ринву що виступала з будинку на розі, ринва задзвеніла, він не обернувся. Процько ніколи не обертався коли щось зачіпав.

.*.•.*.•.*.

Газет сьогодні виходило три.

«Згарський вісник» — позачерговий випуск, великі літери, заголовок надрукований двічі.

«Волинська правда» — із фотографією аптеки де вхід і темні пальта і люди з ящиками.

«Ранок Згару» — із картою де пунктирна лінія від Штольцевої до Ґонжуви і підписано «орієнтовний маршрут» хоча вони просто провели лінію по лінійці.

Ми купили всі три.

— «Вчора вночі в рамках спільної операції жандармерії і міської варти було затримано…» — читав Грішка.

— «Заступник міського голови Микола Криворучко що займав посаду двадцять два роки…» — читала Улька.

— «За попередніми даними тунель тягнеться на відстань до дев’яноста кілометрів…» — читав я.

— Стоп. — Каська взяла мою газету і гортала. — Ось. — Вона прочитала вголос. — «Свідки описують затриманого як людину що зберігала абсолютний спокій впродовж усього затримання і не сказала жодного слова до людей варти. Лише одного разу зупинився і обернувся.» — Вона опустила газету. — І все. Більше нічого.