Розділ 9. Та субота

    Субота почалась із запаху дерунів.

Навіть не треба було відкривати очі,  запах стояв такий, що аж увісні слина текла по щоці і на подушку . Запах дерунів щойно з пательні і вони явно ще не встигли охолонути. І аромат що підіймався з кухні крізь всі поверхи і сітни інтернату, просочувався під двері, і в щілини, і щось робив навіть із найглибшим сном.

У Стьопки Рудого в третій кімнаті гучно торохтіло в животі.

Стьопка завжди так реагував на деруни. Тому за ним треба слідкувати, бо якщо не слідкувати він усе зїсть.

Тітка Поля Бублик пекла деруни тільки коли ставалося щось важливе. Різдво чи  Великдень. 

Грішка вже сидів на ліжку і дивився у вікно.

Він явно прокинувся задовго до цього запаху. Це було видно по тому як він сидів, спина пряма, і погляд, що дивиться не на брудне скло, і не на сірий грудневий ранок за ним, а кудись далі. Дріт між пальцями крутився. Значить він про щось думає.

Юрка вже взував черевики, кожен шнурок зав’язував двічі навколо ноги, а тоді бантик, це його особлива звичка.

– Деруни… – сказав я у стелю.

– Деруни на сніданок. – підтвердив Юрка не обертаючись.

А знизу – БАМ.

Черпак по залізній каструлі.

–Підйом! Підйом підйом підйом! Хто не встав той без порції!

Це новий варіант погрози, зазвичай Мадам обіцяє варену капусту на вечерю. Деруни міняли навіть погрози.

                       .*.•.*.•.*.

       Їдальня шістдесят вісім дітей і запах, що зводить з розуму.

Тітка Поля виносила деруни на тарілках, порційно, великі, золоті, зі сметаною в окремій мисці і з задоволеним виразом людини яка зробила хороше і знає про це, що і більше нічого пояснювати не треба. Молодші кричали від радості. Стьопка тільки від радості тягнув своє  “оооооо” і не міг більше нічого сказати хвилини три.

Ми п’ятеро сіли на своє місце.

Грішка їв повільно рука піднімала виделку, їжа зникала в його роті, але очі дивились кудись в прострір. Каська їла швидко, мружачи очі від задоволення, кий сніданок їй явно по душі. Улька їла і одночасно щось підраховувала в блокноті, той вічний маленький рух олівця навіть за сніданком навіть у такий день. Юрка їв спокійно, він завжди їв спокійно, хоча от нога під столом нетерпляче стукала.

Я їв і думав, що треба їсти добре тому що невідомо коли наступного разу буде така можливість.

Мадам стояла в дверях і дивилась на нас всіх. Просто дивилась, без черпака, без указки, просто стояла і дивилась. Коли я підняв очі, вона вже дивилась у вікно. Потім підійшла до нашого столу, і поставити ще одну тарілку з п'ятьма дерунами і пішла.

Ніхто нічого не сказав.

Всі ули зайняті своїми порціями і думками, я лиш кивнув головою в знак подяки, коли Мадам на мить глянула в мій бік.

                                              .*.•.*.•.*.

   Надворі стояв грудень у повній своїй силі. Бруківка вкрита тонким зрадливим льодом. Дерева голі і чорні ті самі що влітку давали тінь а зараз просто стоять і терплять мороз. Димлять димарі по всьому місту,  сіро-чорні стовпи вгору в таке саме сіре небо, Згар димів і дихав своїм звичайним суботнім ранком навіть не знаючи, що буде сьогодні вночі.

  По пневматичних трубках над дахами летіли ранкові капсули з листами.

Паровий омнібус п’ятого маршруту якраз застряв на повороті, знову, він завжди застрягав на тому повороті, вже третій рік, і пихкав хмарою білої пари у гору поки кондуктор не виліз з здоровеним ключем щоб підкрутити клапан.

Звичайний ранок. Звичайне місто.

Грішка і Юрка несли “Блоху” двома руками. В тумані що вже помалу танув між будинками вона і справді виглядала як великий темний птах. На шиї Сажі висіли мідні льотні окуляри, що ледь блищали в тому розпливчастому жовтому ліхтарному світлі.

На розі Козацької чекали Ріпак, Сиромолот і Криницький.

Сиромолот тупотів ногами і дихав на рукавиці. Криницький стояв нерухомо і дивився як ми підходимо, Ріпак неодобряючи дивився.

– Живі! – сказав Сиромолот. – Я вже думав ви забули де ми стоїмо.

– Ми домовились о дев’ятій, – додав Платон. – Зараз дев’ята і одна хвилина.

– Знаю. Просто нас затримав сніданок.

– Сьогодні давли дируни. – вставила радісно Улька. – Але ми чесно вийшли в восьмій п’ятдесят. 

Сиромолот глянув на “Блоху”. 

– Це вона?

– Вона вона, – підтвердив Грішка киваючи в такт своїх слів.

– Виглядає як великий сумний птах.

– Вона не сумна. Вона готова.

Сиромолот подивився на Сажу. Пес подивився на Сиромолота і позіхнув.

– Удачі нам всім! –сказав Сиромолот. 

Сажа підняв вухо, а ми просто закотили очі, удача для дураків. І вирушили гуртом до генерала Нагнибіда.

                            .*.•.*.•.*.

На Офіцерській стояло три темних екіпажі, коні ще пихкали парою і значить щойно прибули. Біля воріт двоє у темних пальтах.

– Сажотруси? – спитав один.

– Так.

– Заходьте.

Всередині нас провели не в той уже звичайний тихий кабінет з картою і генералом і чашкою чаю. А у  велику залу де розклали два довгих столи. Офіцери. Люди в цивільному з папками двоє таких, що відразу зрозуміло, ці слідчі, ця порода людей має особливий погляд. Дворецький Семен у кутку тихо розмовляв з незнайомими нам людьми. Карти на всіх стінах із свіжими позначками олівцем.

Генерал стояв посередині.

Він побачив нас першим, і підійшов.

– Добрий ранок. Сідайте ось тут, – він показав на стільці вздовж стіни.

– Зараз розкажу, що ми уже придумали, і який план.

Ми сіли.

Сажа ліг під стільцями,і поклав голову на лапи роздивляючись всіх цих незнайомих людей.

Ми сиділи і дивились як штаб живе.

Тихі розмови. Олівцями тицькають по картах. Хтось у кутку розкладав аркуші по якійсь тільки йому зрозумілій системі. В повітрі помалу наростає напруга.