Розділ 8. Тиждень.

  Ідеї не приходять коли їх навмисно чекати. Вони приходять коли дивишся на щось зовсім інше, наприклад на пса, що стоїть на бочці, і гавкає на голубів, що нагло вкрали його булку. І в цьому моменті раптом є все, і проблема, і рішення, і те божевільне “а що якщо”, що потім ніяк не відпускає.

Але це було ввечері.

Спочатку ранок.

О сьомій рівно – БАМ.

Черпаком по залізній каструлі.

Ненависний звук, що я чув щоранку стільки років.

– Підйом! – голос Мадам рознісся по коридору. – Підйом підйом підйом! Хто не встане той їсть варену капусту на вечерю!

Оросю Зосимівну Пугач ніхто не любив.

Точніше не так –ніхто не знав чи любить її чи ні, бо вона не давала жодного приводу думати про це ясно. Вона просто була такою. Завжди тут. Завжди однакова. Завжди з черпаком, указкою і своїми нотаціями.

Темне волосся завжди зібране. Плаття завжди темне і завжди з тим самим мереживним коміром.

Ми не розуміли її.

Тітку Полю розуміли. Тітка Поля була своя. Вона могла обійняти і могла дати по брудним рукам. З нею було все зрозумало.

А з Мадам – ні.

Вона казала “спати”,  “підйом”,  “прибери”, “молитва” і “одягніться тепло”, і ніколи нічого більше. Ніяких пояснень. Ніяких питань. Ніяких розмов, що не стосуються розкладу і інтернату.

Іноді я думав, що вона знає все що ми робимо.

Іноді думав, що їй просто байдуже на нас всіх.

Обидва варіанти були однаково можливі і однаково незрозумілі.

                        .*.•.*.•.*.

 Їдальня. Шістдесят вісім дітей. Синя пшенична каша.

Чому вона синя  я так і не зрозумів за три роки. Може від каструлі. Може від води. Може Згар просто таке місто де навіть каша особлива.

Тітка Поля ходила між столами.

Поліна Андріївна Бублик  кухарка інтернату вже дванадцять років. Кругленька, із тими руками, що завжди теплі бо завжди біля плити.

Вона поглядала в тарілки і доливала добавки, і прибирала порожнє, і іноді клала руку комусь на плече, швидко, ледь помітно, і йшла далі.

– Тітко Полю, – сказав Грішка коли вона проходила повз. – А чого каша синя?

– Бо того, – відповіла вона.

– Це ж не відповідь.

– Їж.

Він їв.

Каша була синьою. Це факт, що не потребував пояснень.

                            .*.•.*.•.*.

Після сніданку як завжди Мадам із завданням для нас.

– Бойко. Перший комин о дев’ятій у пана Стасюка. Другий вдова Гречиха. Третій нотаріус Дзюбенко. Четвертий комин  купець Герман. П’ятий  учитель Крисько.-- Вона закрила свій нотатник. – Усе.

– Оросе Зосимівно.

– Що.

– А нам рукавиці видадуть зимові?

– Грішка… – втомлено промовила вона.

– Що.

– Ідіть.

Ми і пішли.

                                         .*.•.*.•.*.

Ми йшли вулицями Згару, місто тільки прокидалось навколо.

Омнібуси на Монастирській. Крамниці, що відчиняли ставні. Пневматичні станції на кутах пихкали першою парою, капсули з листами летіли по трубках над дахами і хтось десь отримував ранню пошту.

Я любив місто вранці.

Вранці воно було особливим. Вранці по вулицях ходили добрі люди, що невстигли озлобитися через проблеми. І все мало особливий запах, хліб з пекарні, смажена картопля в когось на сніданок, запах вугілля з вокзалу, морозне повітря і легкий аромат смажених пиріжків, так пазли автомобілі, що їздили на ріпаковій олії.

– Процько їде. –  сказала Каська.

Ми всі подивились.

                                                                .*.•.*.•.*.

  А ранок у понеділок почався з Процька.

Лука Андрійович Процько, листоноша третього відділення Згарської міської пошти, їхав по Штольцевій о восьмій п’ятнадцять.

Він завжди їхав по Штольцевій о восьмій ранку. Двадцять три роки, п’ять днів на тиждень, двісті сорок робочих днів на рік, якщо порахувати виходить щось близько п’яти тисяч разів по тій самій вулиці тим самим маршрутом.

І все одно щоразу щось траплялось.

Не завжди катастрофічне. Іноді просто зачіпав водостічну трубу, і вона тихо дзвеніла вслід. Іноді чорний кіт перебігав дорогу, і Процько різко гальмував і починав плюватися через ліве плече. Іноді просто злітала педаль, і він котив свій драндулет три квартали до вулиці ремісників, щоб йому поставили нову педаль.

Цього понеділка з Процькою сталася мотузка.

Вона висіла між другим і третім поверхами будинку на розі, та що господині вішають для білизни і забувають прибрати. Висіла рівно на тій висоті де проїжджав Процько. Рівно так, що аж підозріло.

Між переднім колесом і рамою вона намоталась за три секунди.

Гальмо заблокувалось у відчиненому положенні.

Процько зрозумів, що відбувається в ту ж мить коли велосипед уже котився з схилу і нічого вже не можна було зробити крім одного.

– Дорогу! – скрикнув він. – Люди добрі, дорогу!

Люди добрі давали дорогу. Вони знали Процька двадцять три роки і знали що коли він кричить “дорогу” треба давати її одразу і без жодних заперечень.

Ми бачили все це з горища неподалік де чистили четвертий комин і де вид на цілий квартал відкривався як з ложі в театрі.

– Оуу. – сказав Грішка.

– Процька. – підтвердила Каська.

– Куди летить?

– Туди.

Будинок пані Курочкіної стояв на розі, цегляний, з різьбленим одвірком який робив майстер Бондаренко з Рівного, і що коштував дорожче ніж сам Процьків велосипед, і з флюгером у формі бутона піона, що вказував у бік аптекаря Шпака, і який підозріло крутився, бо явно всередині був маленький механізм який приводить у рух флюгер навіть у безвітря.

Процько влетів у той ріг де одвірок зустрічається з цеглою.

М’яко. Майже професійно.

Педаль з лівого боку торкнулась різьбленого одвірку, два з половиною сантиметри подряпини, ми потім заміряли,  і від вібрації флюгер злетів із кріплення і впав на бруківку з тим дзвінким металевим звуком, що чутно на весь квартал.