Розділ 7. Та сама ніч.

    О 22:30 в будинку мера Ріпака на другому поверсі в кімнаті з великим вікном, що виходило на сад усе виглядало ідеально.

 Ковдра підіймалась горою, рівно в тому місці де мав би лежати шістнадцятирічний хлопець. Під ковдрою дві великі подушки, навіть три, складені так щоб утворювати переконливий силует. На тумбочці склянка води і книга відкрита на сто двадцять третій сторінці ніби читали й заснули.

Лампа притушена.

Досконала картина спокійного сну.

  Платон Ріпак в цей момент стояв у дворі інтернату й чекав.

Він вийшов через коридор для слуг той старий хід, що використовувала щоб не ходити через парадний. Платон знав про нього все життя але раніше не було потреби його використовувати. Сьогодні вперше.

На вулиці мороз і місячне світло, і тиша, що буває тільки в зимових вечорах.

Він стояв і чекав.

І думав,  як він думав усі ці два тижні про пана Криворучка, що ходив у їхньому домі. Що сидів за їхнім столом. Що говорив із батьком про міські справи й про необхідність довіряти перевіреним людям.

Двадцять два роки служби.

Перевірена людина.

Платон думав, що він не єдиний хто щось підозрював але ні, батько теж нічого не підозрював. А він просто одного разу відкрив не ту шухляду в батьківському кабінеті шукаючи ручку й побачив дивний список.

Він тоді закрив шухляду.

Постояв.

Відкрив знову.

Перечитав.

Закрив.

І потім тиждень ходив по місту і не знав що робити з тим що знає. Поки не побачив сажотрусів на даху Салоїда і не сказав “краще б вам не думати про трубу 317”, тому що треба було комусь виговоритися. Хоч комусь. Навіть якщо ті хтось, брудні сажотруси з інтернату на краю міста.

Тепер він стояв у дворі того самого інтернату і чекав.

                                   .*.•.*.•.*.

– Прийшов. –  прошепотів Юрка.

Ми виходили через вікно своєї кімнати по одному, беззвучно. Сажа вийшов з сараю першим і тепер стояв дивився на Платона, очікуючи на решту друзів, що постійно пахнуть димом.

Платон стояв нерухомо і не підходив.

Сажа підійшов сам. Понюхав. Відійшов.

– Він тебе перевірив. – прошепотів Юрка.

– Я так і зрозумів. – відповів Платон.

Платон також уважно дивився на пса.

За ворота ми вийшли всі семеро.

Сім гарне число, кажуть щасливе.

Ніч накрила нас холодом.

Місяць стояв повний і безсоромно яскравий.

 У Згарі під грудневим місяцем усе виглядає інакше,  різкіше, чіткіше, з тими довгими тінями, що лягають упоперек вулиць наче чорні химери. Сніг, що недавно випав тепер відбивав це світло знизу, і від цього місто здавалось освітленим із двох боків водночас  зверху місяцем, внизу снігом.

– Видно нас. – прошепотів Грішка.

– Але і нам буде добре все видно. – відповів я.

– Якби хмари заховали місяць було б краще.

– На дахах буде темніше.

– Ми там як тіні будемо.

                                    .*.•.*.•.*.

Ми йшли провулками.

Не тому що так коротше, найкоротший шлях до будинку Мотля йшов по головній вулиці, там де гарні ліхтарі й де вночі може трапитись поліцейський обхід. Ми йшли там де вузько й темно, і де будинки стоять так тісно, що дахи майже торкаються один одного і між ними тільки вузька смуга неба.

Провулки Згару це взагалі окрема історія.

Вдень там пахне димом, і чиїмось обідом, іноді чимось хімічним від дрібних майстерень, що ховались від поліцейського нагляду в таких місцях. Вночі  тільки холод, старий камінь, і тиша.

Сажа йшов трохи попереду, його рудувато-сірий бік в місячному світлі то зникав у тіні то з’являвся знову, це робило його схожим на собаку привида.

Грішка йшов поруч зі мною і ніс свій пристрій, закутаний в ганчірку, і затиснутий під пахвою. Пристрій Грішка зробив так як рекомендував генерал і доробляв майже кожного дня, маленький латунний ліхтар, але не зовсім ліхтар, всередині замість свічки маленьке електричне серце,  два елементи Лекланше в міцному корпусі й тонка вольфрамова нитка. При натисканні на важіль збоку нитка розжарювалась і давала яскравий білий вогник. Перед вогником — мале увігнуте дзеркало що збирало розсіяне світло в один вузький промінь.

Направлений. Дальній. Невидимий збоку.

– Він точно спрацює? – спитала Каська пошепки.

– Я перевірив сім разів.

– Восьмий раз не був би зайвим.

– Коли ти перевіряєш восьмий раз те, що вже перевірив до того сім разів, ти більше не перевіряєш пристрій, ти перевіряєш свій страх, – відповів Грішка. — А я просто впевнений у своєму пристрої.

Ніхто нічого не відповів на це.

Платон йшов трохи позаду мене і мовчав.

 Він взагалі не був з тих хто любить багато патякати.

А зараз я відчував, що він просто думає, це було видно по тому як він тримав голову, і по розсіяному погляді. Так тримають голову люди, що ведуть важку  внутрішню розмову.

– Платоне… – позвав я тихо.

– Що.

– Все добре?

– Все добре.

Пауза.

– Він буде там сьогодні, – сказав я. – Криворучко.

– Знаю.

– Якщо тобі…

– Я сказав все добре, - перебив він. Не грубо беззаперечно. – Я хочу його побачити. Я повинен переконатися, що це він, інакше навіщо я тут.

Я більше не ліз до нього.

                                  .*.•.*.•.*.

 Горище кравця Мотля знаходилось над майстернею, а майстерня над крамницею в якій він приймає відвідувачів і виставляє готові вироби.

Ми знали три речі про пана Мотля.

Перше, він виходив спати о дев’ятій вечора незалежно від пори року або погоди або що там відбувалось у Згарі.

Друге, праве вухо в нього чуло добре, ліве  майже ні, і якщо підходити з лівого боку то він не чує практично нічого.

Третє, на горищі жили чотири коти яких він формально не годував але фактично завжди залишав біля підніжжя горищних сходів маленьку миску.