Розділ 6.Один дуже розумний пес

   Є така особлива якість у важливих днях, вони виглядають зовсім як звичайні.

Та сама синя каша. Та сама Мадам із указкою. Той самий гуркіт заводського гудка, що розганяє голубів із дахів і змушує шибки дрижати в рамах. Та сама тітка Поля, що ходить між столами й накладає кашу з таким виразом людини, що виконує важливу місію і вона справді її виконує, просто її місія трохи інша ніж думає більшість.

Різниця була тільки в нас.

Ми їли кашу й думали, просто так сиділи й думали кожен своє, і якби хтось умів читати думки то побачив би п’ять різних версій тієї самої ночі що насувалась. У Грішки  схему сигнального пристрою і точний кут нахилу ринви на даху Савченко. В Ульки список прізвищ із аркуша Платона розставлений у хронологічному порядку і питання без відповіді чому «обсяг більший ніж зазвичай» сказано саме зараз. У Каськи обличчя людей, що вона бачила біля аптеки Шпака, хто з них простий відвідувач аптеки, а хто бандит.  У Юрки, думки про  Сажу, і питання чи буде пес мовчати коли треба і тут же впевненість, що буде.

А в мене слова генерала.

Ватажок відповідає за своїх людей. Не за результат. За людей.

Я їв кашу і думав, що ці слова правильні, і що я їх розумію, і що між “розуміти” і “відчувати” справді різниця і я дійсно хочу щоб обидва ці слова означали одне й те саме.

– Васька. – позвала Улька не підводячи очей від тарілки.

– Що?

– Ти дивишся на кашу так ніби вона тобі щось винна.

– Думаю.

– Думай і їж одночасно. Бо виглядаєш зі сторони дуже дивно.

– Та не видумуй, геть не дивно.

– Ти дивний!

Грішка хихикнув. Юрка посміхнувся не піднімаючи голови. Каська нічого не сказала але в куточку її рота щось здригнулось.

Я просто закотив очі і видихнув.

Чотирнадцять годин.

                               .*.•.*.•.*.

Тітка Поля зупинилась біля мене коли проходила повз.

– Тримай. – сказала вона й тихо сунула щось у кишеню мого пальта.

– Що це?

– Пироги. З квасолею і маком. На обід якщо не буде часу нормально поїсти.

– Тітко Полю, ми завжди знаходимо час…

– Щоб з'їли. – повторила вона тоном що не передбачав подальшого обговорення і пішла далі.

Я засадив руку в кишеню, чотири пироги в рушничку, ще теплі. Пахло ваніллю і ще чимось солодким.

Мадам у цей момент стояла спиною до нас і дивилась у вікно.

Між нею і тіткою Полею відбувалось щось таке, що не мало назви але було дуже конкретним. Мадам ніколи не казала “будьте обережні”. Тітка Поля ніколи не казала “я знаю куди ви йдете”. Але пироги в кишені, і вікно до якого обернулися навмисно ігноруючи найбільш “проблемних вихованців” це дивно. Це дуже дивно.

– Мадам... – позвав я.

Вона обернулась.

– Ми сьогодні можемо повернутись пізніше ніж зазвичай.

Вона дивилась на мене секунду.

– Добре. – сказала вона. – Але якщо на комусь із вас буде більше ніж п’ять сантиметрів подряпин  я особисто знайду того хто це зробив, і змушу вивчити Новий Заповіт напам'ять. – Вона взяла свою чашку. – Їжте. Каша стигне.

Ми їли.

Ніхто не коментував слова про подряпини і дивні погрози Мадам.

                    .*.•.*.•.*.

Платон чекав за воротами інтернату.

Він прийшов раніше ніж домовлялись. У простому темному пальті, руки в кишенях, і вираз обличчя людини, що прийняла якесь важливе рішення.

Сажа вийшов разом із нами.

Це вже стало звичним для нас. Юрка відчиняв двері сараю щоб перевірити чи поїв пес, а Сажа виходив і йшов до нас. Ніхто вже не говорив “тобі треба лишитись”. Це було б нечесно перед псом, якого ми залишили собі.

– Доброго ранку. – сказав Платон.

– Доброго. – відповіли ми.

Сажа підійшов до Платона й понюхав руку. Це теж стало ритуалом, щоранк, при зустрічі нас Сажа явно перевіряв чи не з'їли ми без нього якусь сосиску чи пиріг. Платон уже не ховав руки і не здригався, просто стояв і чекав поки пес закінчить.

– Що сьогодні? – запитав Платон.

– Сім коминів, – відповів, – потім обід у бабці Дарки. Потім іще два. Потім чекаємо ночі.

– Сім коминів. – повторив він.

— Сім плюс два — підтвердив я.

Він кивнув. Поправив комір. І ми пішли.

                   .*.•.*.•.*.

    Перший комин, вдова Процик на Гончарній.

Вдова Процик мала вісімдесят два роки, голос як мідний гонг і вічне питання про онуку  яку вона хотіла вдало видати заміж уже двадцять років і за цей час онука встигла вийти заміж сама, народити двох дітей і переїхати до Луцька, але питання чомусь нікуди не ділось.

– Хто з вас жениться на моїй Оленці? – запитала вона відчиняючи двері.

– Ніхто! – відповіли ми хором. Це теж був ритуал.

– Шкода. – сказала вона. – А ти новенький? – це вже до Платона.

Платон відкрив рот.

– Він не сажотрус. – попередив я.

– Вижу що не сажотрус. – Вона оглянула Платона з тим виразом знавця коней що оцінює породу. – Чийний?

– Ріпаків, – сказав Платон.

– Невже мерів?

– Так.

– О! – вдова Процик просвітліла. – То ти з сажотрусами водишся?

– Я… – Платон обернувся до мене із виразом людини що не зовсім розуміє що відбувається.

– Вона має на увазі чи ти з нами. – пояснив я.

– Я з ними.

– Значить колєґа сажотрусів. – підвела підсумок вдова Процик. – Оленці ти сподобаєшся. Вона любить коли хлопці не бояться роботи. – Вона вже повертала до хати. – Піднімайтесь. І собаку лишіть у дворі.

Сажа залишився у дворі.

Поки ми лізли на дах Платон тихо сказав мені:

– Вона серйозно?

– Про онуку? – я подумав. – В пані Процик трохи з головою не все в порядку, вік.

– Це дуже дивно...

– Краще не думай про це.

                                 .*.•.*.•.*.

      Комин у вдови Процик був старий і норовистий.