Розділ 5. П’ятниця, генерал Нагнибіда

 Є в Згарі така річ, що називається туман Моґля.

Не той легкий ранковий туман, що розходиться до дев’ятої й залишає після себе тільки мокру бруківку й примарний запах вологої цегли. Справжній, той, що приходить із боку болота вночі, повільно й без поспіху, лягає між будинками білою периною і залишається до обіду. У такому тумані місто перестає бути містом і стає набором звуків та відчуттів без форми. Цокіт копит десь близько, але не видно. Голос, що щось питає, звідкись із трьох місць одночасно. Газові ліхтарі горять у ньому не освітлюючи нічого, а тільки жовтіючи самі, ніби хтось просто розставив по місту маленькі вогники, а може не хтось, а професор Кревський це зробив.

Ми вийшли о восьмій.

П’ятеро темних силуетів із мішками й совками, в такому тумані ми могли б піти куди завгодно і ніхто б не знав. Це власне й було ідеєю. Грішка ніс під пахвою щось загорнуте в ганчірку, і вигляд у нього був такий зосереджений, і водночас такий підозрілий, що я два рази сказав йому “йди нормально” і два рази він відповів “я йду нормально” ніяк не змінюючи виразу обличчя.

Сажа йшов попереду  у тумані його рудувато-сірий бік то зникав то з’являвся залежно від щільності білого і виглядало так ніби попереду йде привид пса, а не справжній.

– Схожий на привида, – сказав Юрка дивлячись на нього.

– Ми самі зараз схожі на привидів. – відповіла Каська.

– Привиди з приладдям для чищення сажі. – додав Грішка не відриваючи погляду від свої ноші.

– Грішка.

– Що?

– Перестань так дивитись на свою ганчірку. Виглядає підозріло.

– Я дивлюсь нормально.

– Ти дивишся як людина, що абсолютно точно несе щось незаконне.

– Я несу щось наукове.

– В Згарі різниця іноді невелика… – зауважила Каська.

      .*.•.*.•.*.

 Тарахкотіння почулось ще за квартал. Впізнаване, характерне, з тим особливим ритмом, що не переплутаєш ні з чим,  паровий велосипед листоноші Процька. Казанок ззаду пихкав рівно й справно, Процька їхав прямо, і починав пихкати нервово коли треба було гальмувати чи повертати, його велосипед явно не любив різких змін маршруту.

Потім із туману вималювався велосипед, і сам Процька.

Маленький, у великій шапці що їхала набакир, з сумками, що гойдались на поворотах. Він їхав точно на нас і побачив нас рівно за дві секунди до того як мав би в нас врізатись, загальмував з пронизливим скреготом і велосипед пройшов ще метр по інерції поки зупинився.

– Тьфу! – Процька зістрибнув не вимикаючи двигуна.  Хто так стоїть посеред вулиці в туман?! – Потім побачив нас. – О. Сажотруси.

– Процьку! – Юрка зробив крок уперед. – Добрий ранок.

– Добрий якщо не лякати людей о восьмій ранку. – проворчав Процька але вже без злості. – Куди так рано?

– По справах.

– По яких справах о восьмій у Моґлю? – він поліз у праву сумку щось шукаючи. – Я оце від бабці Дарки їду, вона мені листа передала без капсули, каже труба замерзла й капсула вже третю добу десь застрягла між другою і третьою вулицею. Чутно як гуде в трубі, каже наче оса сидить і не може вибратись.

  Він нарешті знайшов що шукав, товстий журнал у коричневій обкладинці, “Вісник інженерного мистецтва за жовтень”.

– Оце генералу на Офіцерську везу. Він завжди чекає. Якщо запізнюся, він дивиться так, що я потім тиждень неможу педілі крутити.

– Процьку, – сказав я – Ми теж на Офіцерську.

– До генерала? – він подивився на нас. Уважно й по черзі, так, ніби навчився  читати людей, як оті журнали, що розвозить. – У вас там комин?

– Є справа. – сказав я.

– Яка справа до генерала у п’ятницю вранці в інтернатських?

– Процьку… – сказала Каська найсолодшим голосом на який була здатна, – ти ж не читаєш, що в чужих конвертах.

Він подивився на неї.

– Я не читаю що в конвертах, – сказав він, – бо конверти то особисте. А тут на ваших пиках прямо написано, що щось відбувається і воно не про комин.

– Процька.

– Що?

– Ти добра людина.

–  Знаю.

–От  тому і не питай.

Він ще секунду дивився на нас. Потім зітхнув і взявся за кермо.

– Ідіть поруч, – сказав він. – Разом в Моґлю не так страшно йти, я раз уже проїхав повз і опам’ятався тільки на наступному кварталі.

        .*.•.*.•.*.

Платон чекав на розі Ливарної й Монастирської.

У простому сірому пальті без жодної гімназійної парадності, просто хлопець на холодному розі в туман із таким виразом людини, що прийшла раніше й тепер не знає куди подіти руки. Він переклав їх із кишень за спину. Потім назад у кишені. Потім узяв себе за лікоть  і зупинився в цій позиції побачивши нас.

Потім побачив Процька з велосипедом.

– Хто це? – запитав він тихо коли ми підійшли.

– Листоноша Процька,  відповів Юрка. – Їде до генерала з журналом.

– До генерала.

– До генерала.

– Ми йдемо до генерала разом із листоношею.

– Виходить так.

Платон подивився на Процька. Процько подивився на Платона. Між ними відбулась мовчазна взаємна оцінка двох людей, що бачаться вперше і намагаються зрозуміти хто є хто.

– Ти з ними? – запитав Процько.

– З ними. – відповів Платон.

– Теж по справах?

– Теж.

– До генерала?

– До генерала.

Процько перевів погляд на мене.

– Щось вже занадто багато людей для звичайного ранку. – сказав він.

– Процьку.

– Не питаю. – він підняв руку. – Ходімо.

            .*.•.*.•.*.

Офіцерська вулиця.

Вона виринала з туману поступово, спочатку чавунні ліхтарі один за одним як маяки, що ведуть корабель у порт. Потім голі силуети лип, що росли вздовж обох тротуарів і зникали вгорі в білому тумані. Потім фасади будинків, важкі й серйозні, із подвійними дверима й ставнями, будинки де живуть люди яким є що захищати.

І нарешті – ворота.