Розділ 4. Четвер, документи і одна дуже погана новина

Між вівторком і четвергом у нашому житті відбулись деякі події. По-перше Грішка вдосконалив акустичний пристрій. Якби я сказав просто “вдосконалив”  це було б несправедливо щодо масштабу роботи. Він переробив його повністю. Додав якусь катушку як резонатор, замінив мідний дріт на срібний “срібний краще проводить вібрацію це проста фізика” і прикріпив на кінець невеликий рупор. Рупор він відкрутив від старого патефона, що стояв у кімнаті відпочинку і давно нікому не був потрібний.

Патефон Мадам помітила одразу.

–  Грішка, – сказала вона тим голосом яким кажуть “поясни будь добрим”, – де рупор від патефона?

– Він пішов на один винахід.

– У який?

– В акустику.

Мадам дивилась на нього сім секунд. Я рахував.

– Якщо твоя акустика зіпсує ще щось у цьому будинку, – сказала вона нарешті, – ти будеш пояснювати мені закони фізики стоячи в кутку. І закони фізики від цього не полегшають по відношеню до твоєї дупи.

Вона пішла. Грішка дивився їй услід із виразом людини що отримала дозвіл.

– Вона ж не сказала “ні”... – зауважив він.

– Вона доволі цікава. –  відповіла Каська.

По-друге – Юрка познайомився з псом.

Це сталося в середу коли ми поверталися з роботи через ринковий квартал. Пес сидів під прилавком м’ясника Гаврилюка – великий, кудлатий, рудо-сірий, схожий одночасно на вовка й на стару нечесану мітлу. Він дивився на Юрку. Юрка дивився на нього. Між ними відбулось щось мовчазне і важливе, ніби дві самотні душі знайшли одне одного. Після цього пес підвівся, вийшов з-під прилавка, і пішов поруч із Юркою ніби завжди так і робив.

– Юрка, – сказав я, – це чужий пес.

– Уже ні. — відповів Юрка.

– М’ясник Гаврилюк буде незадоволений.

– Якби Гаврилюк любив собаку він не жив би на ринку під прилавком.

– Стій! – раптом гаркнуло позаду.

  М’ясник Гаврилюк вискочив з мясної лавки, витираючи руки об закривавлений фартух.

– Куди повів?!

Юрка навіть не обернувся.

– Я питаю ти куди повів мого пса?!

Юрка зупинився, повільно озирнувся і подивився на нього так, ніби вперше помітив.

– Це ваш пес?

– А чий же ще?! Він тут сидить!

– Сидить не значить ваш. – спокійно сказав Юрка.

– Я його годую!

– Чи має він свою будку, чи ходите ви з ним гуляти, а на регулярні огляди до лікаря?

– Ні.

– Кличете по імені?

Гаврилюк зам’явся.

–  Ну… Пес! Ану сюди!

Пес навіть вухом не повів.

Юрка злегка всміхнувся.

–  Бачите.

–  Та він дурний просто! – роздратовано кинув м’ясник. – Але мій!

– Якщо він ваш, – сказав Юрка тихо, – нехай підійде до вас.

Гаврилюк свиснув, тупнув ногою:

–  Ану сюди, сказав!

Пес стояв поруч із Юркою і навіть не ворухнувся.

Повисла коротка, дуже незручна тиша.

–  Він просто лінивий. –  буркнув Гаврилюк уже менш упевнено.

– Він просто не ваш. –  відповів Юрка.

М’ясник подивився на пса, потім на Юрку, потім знову на пса.

–  Він жере як три! – раптом сказав він, ніби виправдовуючись. – А користі нуль.

–  Тепер буде користь. Він буде нашим другом – сказав Юрка і рушив далі.

Гаврилюк ще щось крикнув услід, але вже без запалу  більше для порядку. Потім махнув рукою, сплюнув і повернувся до свого м’яса.

Пес не озирнувся.

Пса назвали Сажею. З очевидних причин.

Мадам побачила Сажу у дворі о шостій вечора і зупинилась.

– Що це? – запитала вона.

– Пес.

–  Я бачу що пес. Чий?

– Мій.

– З якого часу у вихованців інтернату є власні пси?

– З сьогодні.

Мадам і Сажа дивились одне на одного. Сажа вагався секунд п’ять – потім підійшов до неї, понюхав подол спідниці й сів поруч із виразом повної лояльності.

Мадам дивилась на нього зверху.

— Він буде спати в сараї. – сказала вона. — Не буде в їдальні, не буде на сходах, не буде в жодній кімнаті крім сараю. Якщо він щось пошкодить,  ти платиш із власного заробітку.

 Вона розвернулась і пішла.

– І нагодуй його. Він схожий на обтягнутий шкірою скелет.

Юрка дивився їй услід із виразом людини що щойно виграла суд.

По-третє  листоноша Процьк привіз нам несподіваний подарунок.

Він з’явився у дворі інтернату в середу вранці – тарахкотів своїм паровим велосипедом так, що Сажа в сараї гавкнув пару раз. Маленький казанок ззаду пихкав рівномірно, сумки з газетами гойдались на повній швидкості, а Процька мчав по слизьких вуличках Згару з таким виразом, що стало ясно, він  явно вже кудись запізнився.

Але у дворі він таки зупинився.

–  Добрий день. – гукнув він мені, – Васька, так? Тобі листа.

–  Мені? – я підійшов.

– Тобі тобі. Від бабці Дарки. –  Він сунув у руки невеликий конверт і одразу рушив далі, велосипед пихнув хмарою пари й зник за воротами.

Я розкрив конверт.

Там була записка. Короткий рядочок бабця Дарка писала великими й нерівними літерами, олівцем, з натиском:

“Сьогодні ввечері. Приходьте. Є розмова.”

І більше нічого.

           .*.•.*.•.*.

  Бабця Дарка жила на Гончарній вулиці в будинку, що стояв тут ще коли Згар був маленькою цяткою на карті, а не важливим промисловим центром.

Будинок мав той вік що вже не рахується  просто старий і все, і настільки вросший у землю, що здавалось він тут завжди був і завжди буде. Стіни темні від часу й вологи, поряд росла велика груша якій теж було невідомо скільки років, і між гіллям цієї груші влітку гніздились якісь птахи, а взимку сидів і думав про вічне один великий сірий ворон.

  Ворон і зараз сидів.

Ми підійшли вчотирьох– я, Каська, Грішка й Юрка, Улька лишилась в інтернаті бо підхопила нежить і тітка Поля посадила її з гарячим чаєм і суворою забороною виходити на холод. Ввечері Згар уже добряче морозив дихання виходило хмарками, бруківка скрипіла під ногами, і з боку Рівного тягнув той особливий поліський вітер, що пахне болотом і далеким лісом.