Розділ 3. Труба будинку №317

 Четвертий ранок зустрів нас тишею.

Мадам оголосила звільнення від домашнього арешту після молитви, коротко, без пояснень. Поставила перед нами кашу й пішла до свого кабінету не сказавши навіть звичного “і щоб мені більше жодних витівок”.

Саме ця тиша нас і налякала. Більше за будь-який вирок.

– Щось воно дуже дивно. – прошепотів Грішка помішуючи кашу.

– Угу. – відповів Юрка. – Дуже.

Тітка Поля ходила між столами й розносила хліб. Коли проходила повз мене зупинилась на секунду й поклала щось у кишеню мого пальта, непомітно. Я глянув потім,  два пироги загорнуті в білий кухоний рушник. Теплі ще.

– Тітко Полю. – тихо позвав я.

– Їжте нормально сьогодні. –відповіла вона ніби я нічого не питав. – І одягніться тепліше. На вулиці мороз.

Ми з’їли кашу. Взяли приладдя. Вийшли в місто.

І одразу зрозуміли що Згар цього ранку інший.

        .*.•.*.•.*.

   Важко пояснити як це відчуваєш.

 Місто виглядало так само, ті самі вулиці, та сама бруківка вкрита тонким шаром свіжого снігу, той самий паровий омнібус п’ятого маршруту що застряг на повороті біля поштамту й стояв там пихкаючи парою з усіх клапанів. Листоноша Процька їхав на своєму паровому велосипеді  маленький казанок ззаду тихо пихкав, сумки з газетами й журналами розгойдувались на поворотах. Все звичайне. Все на місці.

 Але ми відчували.

Коли довго живеш на дахах – починаєш чути місто інакше. Не вухами, а якось інакше, ніби шкірою. Знаєш коли все добре і коли щось не так навіть якщо не можеш пояснити чому.

Сьогодні було оте саме відчуття “ щось не так”.

– Бачите? – тихо сказав я не зупиняючись і не повертаючи голови. Ми йшли повз вулицю кондитера Штольца звичайним кроком,  п’ятеро сажотрусів із мішками й совками, нічим не примітні. – Там. Біля стіни.

Каська не повернулась, вона вміла дивитись боковим зором краще за всіх.

– Бачу. Двоє. Стоять явно давно.

– Звідки знаєш що давно?

– Під ними сніг притоптаний. І в першого декілька недопалків коло ніг, точно не скажу бо через сніг не видно.

 Я подумки прикинув, якщо декілька сигаретних недопалків до дев’ятої ранку  це значить вони тут щонайменше годину. Люди які просто стоять і чекають не залишають декілька недопалків до дев’ятої ранку. Хіба що вони не просто стоять і чекають.

– Охорона. – сказала Улька очевидне.

– Або спостереження. – відповіла Каська. – Вони дивляться не на аптеку. Вони дивляться на вулицю. На тих хто підходить.

Ми зайшли за ріг і зупинились у ніші між двома крамницями.

– Тобто там явно щось відбувається, – сказав Грішка, – і вони стоять ніби на варті.

– Саме так. – погодився я. – Нам потрібна точка звідки видно все, і вхід, і трубу, і бажаго цих двох. Але щоб нас не було видно.

– Дах кравця Мотля. – сказала Каська.

– Ти вже казала.

– Бо це хороший варіант, не розумію що ви чекаєте.

        .*.•.*.•.*.

  Горище кравця Мотля пахло крейдою, шерстяними нитками і котячим царством.

Тут мешкало щонайменше чотири коти, всі строкаті, всі абсолютно впевнені у своїй правоті стосовно будь-якого питання. Ми забрались через вікно на горищі й зайняли позиції, і як тільки я виглянув у круглий отвір відразу зрозумів що Каська мала рацію. Огляд був ідеальний.

Звідси видно було весь фасад аптеки,  вивіска “Е.Шпак. Аптека та магнетичні препарати”, ряди кольорових пляшок у вітрині, і номер 317 над дверима. Та сама скривлена сімка яку хтось намагався виправити й тільки погіршив.

І найголовніше трубу.

Вдень вона виглядала інакше ніж уночі коли вібрувала й гуділа. Просто сіра. Нічим не примітна. Одна з тисяч по місту. Але Грішка мав рацію, вона стояла не там де мала.

– Не димить. – сказав Грішка через хвилину спостереження.

– Але аптека працює. – відповіла Улька дивлячись через вікно. – Двері відчиняли вже тричі поки ми тут. Всередині топлять. А труба не димить.

– Або дим іде не вгору. – сказав Юрка.

– А куди? –запитала Каська.

Ніхто не відповів. Але всі подумали про одне.

.*.•.*.•.*.

 Грішка дістав свій пристрій.

Він зробив його ще в інтернаті поки ми чистили горище  з двох порожніх жерстяних банок від цукерок монпасьє, шматка мідного дроту і пружини від зламаного годинника. Виглядає це як щось середнє між іграшкою і серйозним приладом. Власне воно так і було.

– Акустичний підсилювач. – пояснив він ще тоді. – Якщо притиснути до цегляної кладки і правильно налаштувати резонанс – можна почути що відбувається всередині стіни. Або в трубі.

– Звідки ти знаєш? – запитала тоді Каська.

– Із журналу Мадам.

– Ти взяв її журнал?

– Я його прочитав. Є різниця.

 Зараз він обережно по-котячому, беззвучно переліз через ринву, і перейшов на дах аптеки і притиснув банку до цегляної кладки труби будинку 317. Ліг нерухомо. Прикрив вухо другою банкою з’єднаною дротом.

Ми чекали.

Хвилина. Дві.

Потім Грішка обернувся до нас.

Він нічого не сказав. Тільки підняв праву руку,  ледь помітно, але для нас цього було достатньо. Ми добре знали Грішчині сигнали, це означало щось типу “підходьте і слухайте самі”.

Юрка першим переліз до нього.

Пристрій перейшов до його вуха. Він слухав секунд десять і я бачив як вираз на його обличчі змінюється від звичайного до уважного, від уважного до напруженого.

Повернувся до нашого оглядового пункту у вікні горища  кравця Мотля і махнув рукою.

Я поліз до хлопців, тихо щоб не струсити сніг на двох підозрілих чоловіків знизу, притис холодну банку до вуха.

І почув. Не гучно. Ніби хтось розмовляє за трьома дверима й двома стінами, голоси долинали приглушеними, стиснутими, але виразними. Двоє чоловіків. Хрипкі, впевнені. Нижчий голос говорив повільно й чітко, другий більш хрипко швидко й нервово.