Розділ 2. Інтернат, синя каша і перший сніг

Наш інтернат має офіційну назву. Довгу, таку що її ніхто ніколи не вимовляє повністю, “Згарський міський притулок для дітей сиріт імені благодійника Крикуна”. В документах ми значилися саме так, але ця назва була такою ж мертвою і холодною, як і сам купець Крикун. Він помер сто років тому, залишивши після себе цей будинок і трохи грошей які давно скінчилися. Здавалося його привид досі вештається коридорами, розчаровано рахуючі останні копійки. Для міста ми були просто інтернатом, для нас самих це було “коробкою”, або коли настрій був зовсім поганим “цегляна пастка на краю світу”, місцем де стіни стискаються щоразу, коли ти намагаєшся уявити бодай якесь нормальне життя за парканом. 

   Будинок справді був цегляним, темно-червона цегла, що колись мала гарний колір, а тепер мала колір втоми – потемніла від часу, вкрита плямами вогкості, з кількома тріщинами, що йшли від фундаменту вгору, як зморшки на старому обличчі. Два поверхи, двадцять чотири вікна, я рахував не раз, і грати на всіх. Не тому що ми злочинці, пояснювала Мадам, а тому що “діти й висота це погане поєднання”. Ми мовчали й не нагадували, що лазили по дахах усього міста. 

  Дах у нас звісно поганий. Це ми знаємо краще за будь-кого – черепиця місцями тримається на чесному слові, в одному куті протікає після кожного дощу, і взимку там утворюються бурульки таких розмірів, що молодші діти виходять дивитись на них як на якесь чудо.

 Але всередині чисто.

  Це заслуга двох людей, Орисі Зосимівни Пугач і тітки Полі. Без них інтернат давно б перетворився на те, як він виглядає зовні. З ними  він хоч виглядає як бідна коробка, зато всередині тепло і чисто.

      .*.•.*.•.*.

  Про Мадам треба розповісти окремо.  Її справжнє ім’я Орися Зосимівна Пугач це знали всі, і ніколи ми не зверталися по імені. Одного разу на початку її роботи в інтернаті якийсь сміливець із старших гукнув її в коридорі  “Орися Зосимівно”. Вона зупинилась. Обернулась. Подивилась на нього таким поглядом, що хлопець, кажуть, більше місяця обходив цей коридор стороною.

– У цьому закладі, – сказала вона тоді тихо й дуже чітко, – мене звуть Мадам. Тільки так. Хто не запам'ятає буде вчити зі мною особисто.

 Охочих не знайшлось.

“Мадам” вона й лишилась. Тітка Поля за очі звала її “Риська”,  але тітці Полі можна було все, це розуміли навіть інтернатські миші.

 Мадам мала тридцять років. Ми дізнались про це випадково,  Грішка знайшов у коридорній шафі старий документ де стояла дата народження  і довго не могли в це повірити бо виглядала вона на всі сорок п’ять. Не тому що стара, а тому що втомлена. Тією особливою втомою людини, що несе щось важке, дуже довго і вже забула, як воно не нести, а просто жити.

 Вона була гарна. Це теж помітно якщо дивитись уважно, правильні риси обличчя, темні очі, гарні руки. Але все це ніби вкрите сірою плівкою,  суворий пучок, темне плаття, вічна указка в руках як зброя проти всього непередбачуваного. Вона прийшла в інтернат вісім років тому і з тих пір ніби злилась із його стінами така ж тверда, і така нам необхідна.

 Вона знала, що ми лазимо по дахах.

Більше того  брала за це “плату за вилазки в місто”.

– Якщо сьогодні не принесете по три мідяки з носа, – казала вона витираючи руки об фартух, – я згадаю, що вікно в четвертій кімнаті забите недостатньо міцно. І тоді ви знаєте що буде.

І йшла. Не пояснюючи, що саме “буде”  бо це і не треба було пояснювати.

 Ті мідяки – ми це знали, йшли не в її кишеню. Вони йшли на мило й свічки й нові підошви для черевиків молодших. На ліки коли хтось кашляв. На крейду для класної дошки. На те незліченне “необхідне”, що нам ніхто не виділяв, а діти потребували щодня. Мадам ніколи про це не говорила. Ми ніколи про це не питали. Просто знали.

  .*.•.*.•.*.

 Тітку Полю звали Поліна Андріївна Бублик.

“Бублик” – це прізвище, і воно підходить їй ідеально. Вона кругла, тепла й м’яка не в сенсі характеру, а в сенсі людяності. Коли тітка Поля входила в кімнату, кімната ставала більшою й теплішою. Коли вона сміється, сміються всі, такий і неї заразний сміх. Коли вона готує –  запах розходився по всьому будинку й молодші діти виходять з кімнат самі, без жодного гукання, просто йдуть на запах як кошенята на молоко.

 Їй було п’ятдесят два роки, вона не мала власних дітей і це була єдина тема про яку вона не говорила ніколи. Натомість вона мала шістдесят вісім чужих  і здається, вважала різницю не суттєвою.

 Тітка Поля знала про кожного з нас все.

 Не тому що підслуховувала, вона просто дуже уважна, і пам'ять має, дай боже кожному таку. Вона знає, що Грішка їсть тільки тоді коли впевнений що всім вистачило. Що Каська ніколи не плаче вдень але іноді вночі. Що маленька Оленка з другого поверху боїться грому і її треба обіймати, а не просто сидіти поруч. Що рудий Стьопка краде їжу, небагато, скибку дві хліба і ховає під подушкою, від страху що знову буде голодно, стара звичка з часів до інтернату.

 Його вона підгодовувала таємно.

 Офіційно в інтернаті було “пристойне харчування” і цим “пристойним харчуванням” була та сама синя каша, хліб і рідкий суп. Неофіційно тітка Поля завжди мала щось у кишені фартуха, шматок хліба, яблуко, іноді горіхи. Вона ніколи не давала всім одразу, давала тихо, по одному, тому кому зараз потрібніше.

 Мадам знала про це. Мадам нічого не казала.

      .*.•.*.•.*.

  В інтернаті жило шістдесят вісім дітей. Від шести до шістнадцяти,  різні, зі своїми історіями, що ніхто не питав і не розповідав бо тут таке не прийнято. Є і все. Звідки  не важливо. Головне ти тут і зараз. Молодші, ті що від шести до дев’яти –  жили на першому поверсі в трьох великих кімнатах і ходили зграйкою як каченята. Вони боялись Мадам і обожнювали тітку Полю і взагалі сприймали інтернат як єдиний можливий устрій світу бо нічого іншого не пам’ятали.  Середні, від десяти до тринадцяти  це ми. Друга кімната другого поверху, п’ятеро плюс ще кілька хлопців, що не лазили по дахах але й не заважали. Рудий Стьопка,  наприклад він плів кошики і корзини з лози, продавав їх на ринку й частину приносив Мадам, частину ховав під матрацом на чорний день. Він плів добре і швидко, і міг сидіти за цим годинами не кажучи ні слова,  просто плів, і дивився у вікно.