Розділ 1. Місто

   Якщо ви належите до тих людей, які вважають,  що обличчя дитини має бути неодмінно вмитим, а коліна цілими то я раджу вам негайно закрити цю книжку і поставити її на найвищу полицю, поруч із підручником з математики та збірником порад про те як поводитися в гостях. Бо в цій історії буде багато сажі, дуже мало мила і жодної повчальної бесіди про манери.

                                                             **********************

Україна

Згар

1900 рік

  Ти можеш бути останнім грішником і мати душу чорнішу за сажу але поки твої руки білі як цукор, ти поважний джентльмен чи леді. Такі вже дорослі – вони будують велетенські заводи, що димлять так наче змагаються хто швидше зафарбує небо в колір старого баняка, а потім купують собі білі рукавички й дивуються чому ж вони стають сірими за п’ять хвилин. Ніхто нікому нічого не пояснює. Всі просто роблять здивований вигляд і йдуть далі.

  Згар якраз і було таким містом, де всі робили здивований вигляд і йшли далі. Воно стояло на стику величезних поліських лісів і нових заводів, з одного боку чути як виють вовки з болота, з іншого як ревуть парові преси випльовуючи стовпи диму в небо, і між усім цим жили люди в білих рукавичках, що сіріли до обіду.

 Нашими ж були дахи.

Під “нашими” я маю на увазі п’ятьох дітей із інтернату на краю Згару, брудних, моторних і абсолютно непомітних для дорослих рівно до того моменту поки їм не треба почистити комин. Тоді ми раптом з’являлись. А потім так само раптово зникали – назад на дахи, де нас ніхто не шукав і де місто виглядало зовсім інакше ніж знизу.

   .*.•.*.•.*.

  Щоб зрозуміти Згар – треба побачити його звідси. Не з вулиці де бруківка слизька, і пахне кіньми та смаженою цибулею, і всі кудись поспішають із важливим виразом людей, що мають поважні справи. А саме звідси з висоти дахів й диму, де місто розкрите перед тобою як карта, яку ніхто ніколи не малював але всі якось знають напам’ять.

 Ранок в Згарі починаєся зі звуків.

Перший – заводський гудок о шостій, низький і довгий, такий що шибки тремтіли й голуби злітали з дахів, як одна велике перелякана хмара. Потім – свисток парового омнібуса, першого маршруту, що виїжджає з депо на Ковельській і завжди запізнюється рівно на сім хвилин, ніколи на шість, і ніколи на вісім, тільки на сім, і це було так передбачувано, що дехто з городян звіряв по ньому годинники. Потім брязкіт і пихкання листоноші Процька на його паровому велосипеді, маленькому іржавому дивовижі з казанком ззаду що виглядав так ніби ось-ось розвалиться але чомусь це чудо ще мало сили розігнатися під круту гору на Дубнівській і лихо зʼїхати прямісінько  до перехрестя Дружби.

 Процько їздив по Згарі вже двадцять років. Він розвозив газети, журнали й пакети, словом те, що в поштову трубу не влізе. Да-да в нашому місті була пневматична пошта.

 Ми знали її краще за будь-кого в Згарі. Не тому що користувались, в нашому інтернаті трубок не було, надто старий будинок, надто бідний, і на краю міста де про такі зручності ще не думали. А йшла ця поштова система по дахах. Тонкі мідні й скляні трубки, що з’єднували будинок із будинком, вулицю з вулицею, квартал із кварталом, ціла павутина яку ми перестрибували щодня й знали кожен з’єднувальний вузол, кожен клапан, кожне місце де трубка проходила занадто близько до теплого димаря й могла потріскатись у мороз. Написав записку, поклав в капсулу, вставив у отвір біля дверей і через п’ять хвилин вона вже в іншому кінці міста. Зручно хоч і дорого обходиться обслуговування такої системи.

 Зверху все це виглядало як величезний живий організм, що дихає парою, гудить, свистить і ніколи не спить повністю, бо навіть уночі десь горіли вогні нічної зміни на заводах, десь пливли в темному небі сигнальні вогні дирижабля, що йшов нічним рейсом із Черкас, десь клацав і шипів черговий клапан пневматичної пошти бо хтось не спав і писав комусь листа о другій ночі.

  А над усім цим дим. Багато димів. Різних.

Ось це ми знали точно і це були знання які нікому не були потрібними крім нас.

  Ми були єдиними хто знав справжнє обличчя цього міста, не те що з вулиці, а те що зверху, з дахів і димарів. На димарях мера Ріпака ріс справжній лісовий мох – густий, зелений, такий що птахи іноді плутали й сідали туди як на дерево. Мер про це не знав. А ми знали.

 У трубах банку жили кажани, ми їх називали секретними-зв’язківцями бо вони вилітали й прилітали в такий час і з таким виразом ніби переносили важливі повідомлення. Може й переносили. З банку всього можна очікувати.

Трохи лівіше – будинок радника мера Криворучка з димарем обшитим оксамитом зсередини. Пан Криворучко настільки боявся бідності, що наказав зшити для труби гігантське-незрозуміле-щось, мабуть щоб бідність не залізла через комин. Ми іноді кидали туди сухарі, і тоді весь будинок димів горілими грінками. Це була наша маленька помста за те, що він ніколи не платив вчасно.

Дах пані Курочкіної, тієї що попри прізвище вважала себе першою модницею Згару – прикрашав флюгер у формі піона. Він ніколи не вказував на північ чи південь. Він завжди повертався в бік крамниці французьких тканин, і якщо піон закрутився як скажений – значить у крамниці знижки і сьогодні по всьому кварталу пахнутиме паленими листами від кредиторів.

 Дах професора Кревського вкривала черепиця, що світиться в темряві, слабко, зеленувато, так що вночі його будинок виглядає як велика хвора жаба. Він постійно займається наукою, щось винаходить, тому з його димарів час-від-часу вилітає не дим, а різнокольорові липкі бульбашки. А рожевий туман над Згаром означав одне, у Кревського знову вибухнула реторта, і сьогодні всі безпритульні коти міста пахнутимуть полуницею. Коти цього не любили але нічого не могли вдіяти.

 А найкумеднішим і всі це знають – був димар генерала Нагнибіда.

Пан генерал так сумував за армією, що змусив сажочистів – не нас, а якихось заїжджих дурнів, що не знали з ким мають справу, очистити його димар до дзеркального блиску. Навіщо? Щоб використовувати як перископ. Він сидів у своєму кабінеті біля каміна з системою дзеркал і стежив чи не йдуть на Згар ворожі полки. Ми про це дізнались випадково і вирішили не залишати таку нагоду без уваги. Коли пробігали повз – зупинялись і корчили пики прямо в трубу. Кажуть генерал після цього три дні писав рапорти про «чорних бусурманських шпигунів» що готують диверсію на місто. Ми ніколи не зізнаємося у своїй маленькій витівці.