• ☾ • ✵ • ☽•

Наш побут в інтернаті був простий, як цвях, підйом, вмитися, застелити ліжко, перед сніданком молитва (щоб ми пам’ятали, що бідність це доброчесність), о пів на сьому «синя каша» (так ми називали вівсянку, яка була настільки рідкою і пісною, що аж синя), а далі робота. Мадам мала обличчя схоже на сушену грушу і голос, від якого в молоці прокисали вершки. Вона знала, що ми лазимо по дахах. Більше того, вона брала за це «плату за мовчання».

— Якщо сьогодні не принесете по три мідяки з носа, — казала вона, витираючи руки об фартух, — я згадаю, що вікно в четвертій кімнаті забите недостатньо міцно. І тоді ви знаєте що буде…— і на цій паузі йшла читати моралі ще комусь. 

   Інтернат був цегляною коробкою з гратами на вікнах, де повітря пахло хлоркою та вчорашньою капустою. Але ми мали свій секрет, у кімнаті номер чотири на другому поверсі одна з решіток трималася на чесному слові та жувальній гумці.

   Щоранку, перед сходом сонця ми вилазили у вікно, як привиди, і йшли працювати. Ми були п’ятіркою «чорних лицарів», Грішка, наш стратег, Улька яка бачила в темряві краще за котів, Малий Юрка який міг пролізти в шпарину, де застряг би навіть тарган, Каська дівчинка з очима кольору грозового неба, яка лазила по дахам краще за хлопців і знала всі міські плітки, ну і я Васька, що сказати про себе не знаю, але я маю під курткою купу запасних мотузок.

Навіщо дітям у десять-дванадцять років лізти в гарячі димарі?

  Дорослі думають, що ми це робимо з любові до сажі. Насправді ж у нас був план. Половину зароблених мідяків ми справно віддавали Мадам. Це був наш «податок на заплющені очі» за ці гроші вона «не помічала», що ми відсутні до вечора в інтернаті. 

Але іншу половину... 

О, це була наша Таємниця.

У нас під підлогою в кімнаті, під третьою дошкою від вікна, стояла залізна коробка з-під англійського печив. Там лежали наші мрії. Кожен мідяк, кожен срібний гріш наближав нас до Великої Втечі.

Ми мріяли про море, про Крим.

Грішка десь знайшов стару поштову листівку, засмальцьовану й вицвілу, де було намальовано море. Справжнє море! Не сіре болото Згара, не іржавий Козлятин, а синя, безмежна вода, яка пахне сіллю й кавунами. Там, на Півдні, де з тільки сонце і ніякої мряки. Там тепло. От ми разом і вирішили, накопичимо грошей, сядемо на дерижабль «Згар–Севастополь» і вирушимо туди, де ніхто не знає слова «сажотрус». Ми відкриємо свою справу. Можливо будемо продавати морозиво. Чи станемо рятувальниками на воді. Головне бути чистими, ситими і в теплі.

                                .•.*.•.*.•.*.•.•*.•.

    Зранку нас розбудив завод.

  Гудок гримнув так, що шибки задрижали. У кімнаті відразу зашаруділи ковдри, хтось буркнув щось нерозбірливе, Юрка першим зістрибнув з ліжка, запалив лампу й зайняв місце біля умивальника. Ми прокинулися задовго до підйому. У кутку біля умивальника, Юрка з Грішкою по черзі вмивалися холодною водою, намагаючись змити залишки вчорашньої сажі та бойового запалу.

— Глянь Васька, у мене фінгал під лівим оком виглядає як карта Криму, — прошепотів Грішка, розглядаючи своє відображення в каламутному уламку дзеркала. — Ось тут Севастополь, а ось тут Ялта.

— Ага, тільки Ялта в тебе трохи припухла.— хмикнув я підходячи до них.

  Ми вмивалися ретельно. Мадам терпіти не могла бруду, хоча сама пахла так, ніби її тримали в бочці з керосином. Привівши пики до ладу, ми стали схожими на нормальних дітей, а не на привидів з вугільної шахти. Лише обдерті кістки на пальцях нагадували про те, як вчора Платон Ріпак познайомився з нашими поняттями про «дискусію».

  Улька вже сиділа на краєчку ліжка, підібгавши під себе ноги. Перед нею лежали наші трофеї моя куртка з розірваним коміром, і Касьчина кофта з діркою на лікті. У руках Улька тримала звичайну голку з грубою чорною ниткою.

— Давай сюди горе-лицарю, — кивнула вона Грішці на штани в які треба пришити ґудзик. 

 Поки вона вправно орудувала голкою, я дістав з-під підлоги нашу скарбницю. Металева коробка тихо клацнула, відкриваючись. Середина коробки була заповнена, туди ж відправився вчорашній чесний заробіток, який нам вдалося приховати від пильного ока Мадам. Звук металу об метал був приємнішим за будь-яку музику парових органів на площі.

—Платон дубоголовий, — пробурчала Улька, не відриваючись від роботи. — Але він не просто так розмахував своєю шпагою. Ви чули, як він сказав про трубу 317? У нього голос дав фальцета, як у наляканого когута.

—Він сказав «краще не думати про неї», — додав Юрка, обережно витираючи обличчя жорстким рушником. — А коли дорослі, або такі прилизані типи, як Платон, кажуть «не думати», це значить, що там або скарб, або щось, що може принести неприємності.

В момент коли ми закінчили свої ранкові справи коридором пролунав гуркіт залізного черпака об каструлю.

— Підйом! — заверещала Мадам. — Молитва через три хвилини! Хто запізниться буде снідати повітрям!

Ми вмить сховали коробку, засунули дошку і вискочили в коридор, змішавшись із натовпом інших дітей.

В їдальні пахло хлоркою і чимось, що за легендами колись було кашею. Мадам стояла на чолі столу, тримаючи в руці свою знамениту указку.

—Схиліть голови, грішники, — гаркнула вона. — Дякуйте за те, що маєте дах над головою і цю благословенну їжу, хоча ви на неї і не заробили!

— Амінь, — хором відповіли ми, хоча Грішка пошепки додав: — Благословенна вода з-під крана, якою розвели цю кашу.

Ми сіли за довгі дерев'яні столи, вискоблені до білизни. На роздачі стояла тітка Поля, жінка об’ємом з гарну парову турбіну. Вона ляпнула мені в тарілку порцію синьої субстанції.

— Тримай, Васька. Тобі сьогодні треба більше, — підморгнула вона. — Чула, вчора на дахах було весело? Дивись, щоб мер Ріпак не всипав тобі замість каші своїм ременем.

— То була наукова бесіда, тітко Полю! — засміявся я.

— Ага, наука по синякам, — вставив рудий Стьопка з сусіднього столу. — Кажуть, Платон після зустрічі з вами виглядав як бувалий сажотрус, який обчистив не один комин!