• ☾ • ✵ • ☽•

Ми вмить, всі разом перелетіли через ринву будинку Салоїда, заледве не збивши з ніг його вгодованого кота, і пірнули в туманний провулок саме тоді, коли свисток вартового перейшов у роздратований хрип. У Згарі поліція бігала неохоче занадто багато шарів шинелей та занадто слизька бруківка.

— Швидше! Якщо вихователька закриє двері на засув, будемо ночувати в обіймах вовків, — хрипів Юрка, притримуючи штани, на яких після сутички з дубологовими бракувало  ґудзика.

  Ми залетіли в двір нашого інтернату, що розміщується на краю міста, коли останній промінь сонця безнадійно пропав за горизонтом. Приміщення зустріло нас звичною темрявою. Ми вдерлися всередину, наче зграя переляканих кажанів, але на порозі нас уже чекало дещо гірше за поліцію.

  Вихователька  стояла в дверях, тримаючи в руці гасову лампу, і здоровену указку.  Її обличчя в жовтому світлі виглядало зловісно…

— Ооо— промовила вона голосом, від якого завіси на вікнах затремтіли.

—Вершки нашого суспільства повернулися. Я вже почала думати, що вас удочерила якась шляхетна сім’я, але бачу по запаху, сім’я тхорів була б до вас ближчою.

   Вона повільно підняла лампу вище, і світло впало на наші "бойові рани". Юрка витирав розбитий ніс, у Грішки на лобі набрякала ґуля розміром із волоський горіх, а мій комір був роздертий так, що нагадував крило підбитої ґави.

— Вечеря, панове і пані, закінчилася десять хвилин тому, — додала вона, і в нас усередині все стислося сильніше, ніж від поліцейського свистка. — Сьогоднішня синя каша була особливо синьою, але бачу ви вирішили, що бійка поживніша за вівсянку.

— Мадам, це була не бійка, — почав я, намагаючись вставити в голос хоч краплю невинуватості. — Ми просто допомагали гімназистам вивчати закони гравітації. Платон дуже хотів дізнатися, як швидко сажа прилипає до коміру. Це був науковий експеримент.

— Васька, —вихователька ступила крок уперед, і від неї запахнуло керосином і цибулею. — Твоя здатність фантазувати з таким чесним обличчям це єдине, що колись приведе тебе або на ешафот, або в крісло мера. Обидва варіанти мені не подобаються.

 Вона пройшлася вздовж нашої шеренги, оглядаючи кожну розірвану одежину.

— Ви подивилися б на себе! Гляньте на ці лікті! — вона тицьнула пальцем у Каську, яка намагалася прикрити дірку на куртці. — Ви схожі не на дітей, а на ілюстрацію до книги "Малолітні бандюгани". Улька, ти дівчинка! Чому твоє обличчя нагадує географічну карту поліських боліт?

— Це маскування, — буркнула Улька, відводячи очі.

— Маскування? Від кого? Від мила? — Мадам схрестила руки на грудях, поставивши лампу на тумбу біля сходів. — Знайте, за кожну дірку на одязі ви отримаєте додаткову годину молитви завтра. А щодо вечері... голод — це найкращий вчитель моралі. Він не читає нотацій, він просто у вас в животі буде нагадувати, що кулаки вас ситими не зроблять.

  Вона замовкла на мить, насолоджуючись ефектом своєї промови.

— А тепер слухайте мене уважно. Якщо я ще раз почую про ваші пригоди біля гімназії, я особисто залатаю ваше вікно дошками так, що навіть повітря буде заходити туди лиш з мого дозволу. Гімназисти це інший світ, вони зроблені з фарфору, а ви.... та що про вас казати. Проблема в тому, що фарфор у цьому місті охороняють, а бруд просто змітають у стічну канаву.

Мадам взяла лампу з  тумбочки.

— Спати! Без розмов. І якщо я почую хоч один звук з вашої кімнати ви будете чистити не тільки димарі, а щей вуличні туалети, до самого випуску.

Вона провела нас до нашої кімнати, наостанок грюкнувши дверима так, що шматок глини відвалився від стелі.

Ми залишилися в темряві. Животи завели синхронну серенаду, вимагаючи хоча б шкуринку хліба.

— Обідно, — прошепотів Юрка, лягаючи на жорстке ліжко. — Синя каша... я б зараз навіть її з’їв. Разом із тарілкою.

— Нічого, — тихо відповів я, дивлячись у вікно на далекий дах, який самотньо стирчав над містом. — Платон думає, що він нас попередив. Вихователька  думає, що ми налякані. Але в мене під подушкою є сухарі, які я приховав ще зранку. Ми поділимо їх на п'ятьох. А завтра... завтра ми дізнаємося, причину по якій навіть Платон хвилюється за нас, хоч і приховує це від своїх дубоголових.

— Васька? — озвався Гріщка із кутка.

— Що?

— А чого каша синя?

  Ми тихо розсміялися, бо ніхто незнав відповіді,  ми були голодні, биті й замурзані, але ми були командою, а десь там у місті Згар група людей готувалася провернути ще одну аферу…