Місто Згар

Україна

1900 рік

                                                           • ☾ • ✵ • ☽•

Якщо ви належите до тих людей, які вважають, що обличчя дитини має бути неодмінно вмитим, а коліна цілими, то я раджу вам негайно закрити цю книжку, поставте її на найвищу полицю, поруч із підручником з математики та збірником порад про те, як поводитися в гостях. Бо в цій історії буде багато сажі, дуже мало мила і жодної повчальної бесіди про манери.

                                                          • ☾ • ✵ • ☽•

   На початку нашого славетного століття кожен знав одну штуку, про яку не пишуть не те що у книгах, навіть у газетах, якщо в тебе грошей кури не клюють і твій димар стирчить вище за церкву, то тобі за законом чи то божим чи то людським, не належить бруднити рук.Ти можеш бути останнім грішником і мати душу, чорнішу за сажу в твоєму комині, але поки твої руки білі як цукор, ти поважний джентльмен чи леді.

   Дорослі взагалі дивні створіння.

   Вони будують велетенські заводи, які димлять так, наче змагаються, хто швидше зафарбує небо в колір старого баняка, а потім купують собі білі рукавички й дивуються, чому ж вони стають сірими за п'ять хвилин.

    Згар було містом-пасткою. Воно стояло на стику величезних поліських лісів і нових залізобетонних заводів. З одного боку чути, як виють вовки з болота, а з іншого як ревуть парові преси, випльовуючи стовпи диму і пару у небо.

 Нашими ж були всі дахи в місті.

   Ми були єдиними хто знав, що на димарях мера Ріпака росте справжній лісовий мох, а в трубах банку живуть кажани-звʼязківці, які переносять у лапках таємні записки. Якщо пройтися трохи лівіше, до будинку радника мера Криворучка, то можна було побачити димар, оббитий оксамитом зсередини. Пан Криворучко настільки боявся бідності, що наказав зшити для труби гігантське-незрозуміле-щось. Ми іноді кидали туди сухарі, і тоді весь будинок радника димів горілими грінками.

   На даху пані Курочкіної, яка попри прізвище, вважала себе першою модницею Згару, стояв флюгер у формі піона. Він ніколи не вказував на північ чи південь, він завжди повертався в бік найближчої крамниці французьких тканин. Пані Курочкіна була переконана, що саме звідти дують «вітри високої моди», а ми знали, якщо піон закрутився як скажений, значить у крамниці знижки, і сьогодні по всьому кварталу пахнутиме паленими листами від кредиторів.

   Був ще дах професора Кревського, викладений черепицею, що світилася в темряві. Професор намагався винайти спосіб перетворювати сажу на золото, тому з його димарів постійно вилітали не іскри, а різнокольорові липкі бульбашки. Якщо ти бачив рожевий туман над Згаром значить, у Кревського знову вибухнула реторта, і сьогодні всі безпритульні коти міста пахнутимуть полуницею.

  Але найкумеднішим був димар генерала Нагнибіда. Пан генерал так сумував за армією, що змусив сажочистів (не нас, а якихось заїжджих дурнів) вичистити його димар до дзеркального блиску, щоб він міг використовувати її як перископ. Він сидів в своїм кабінеті біля каміна з системою дзеркал і стежив, чи не йдуть на Згар ворожі полки. Коли ми пробігали повз, то зазвичай зупинялися, щоб покорчити пики прямо в трубу. Кажуть, генерал після цього три дні писав рапорти про «чорних бусурманських шпигунів», які готують диверсію на місто. 

— Дивіться на будинок купця Салоїда! —Грішка тицьнув пальцем у бік пузатого особняка з мідним дахом. Дах Салоїда був обладнаний спеціальними "пастками для голубів", які насправді були мініатюрними коптильнями. Купець був настільки жадібним, що вважав гріхом марнувати тепло від плити. Весь Згар знав, якщо над Салоїдом дим іде кільцями значить, купець коптить ковбаси прямо в димарі, використовуючи для запаху старі деревяні ящики, які було шкода викинути.

— Ей Васька глянь на гімназію.—Юрка смикнув мене за рукав.

  Дах гімназії пана Ковальчука був ідеально рівним, як стіл для більярду. Там не було моху, не було кажанів і нас тамне було. Там були лише ряди однакових, нудних труб, що стояли як солдати на параді. Навіть дим із них виходив якийсь правильний, строго вертикальний, наче боявся порушити статут гімназії.

   Саме там зараз на даху розминалися "дубоголові", вони ж гімназисти. На фоні іржавих флюгерів і моховитих цеглин їхній білосніжний дах виглядав як пляма. Платон, син мера, відпрацьовував випад, і його шпага розсікала повітря з таким свистом, що голуби купця Салоїда з жаху розліталися в різні боки.

— Знаєте,— сказав я розглядаючи навколишні дахи. — Я б не хотів бути на їх місці, у нас є наше життя і свобода, а в них тільки піжонскькі пики і накрахмалені підтяжки.

— І паперові літачки з погрозами, — нагадала Улька, розгортаючи той самий лист, що прилетів із труби кондитера Штольца, це і не дивно, бо саме туди збігалися на перерву гімнозисти. —Васька, Платон знову викликає нас на зустріч.

 Я на секунду глянув на дах аптекаря. Труба будинку №317 вібрувала. Срібний пил зсередини тепер не просто виліьаючи виблискував, він почав гудіти, як рій роздратованих бджіл.

—Сьогодні надвечір на даху Салоїда. П.Ріпак.—прочитала записку Улька, і понюхала записку.—Ехх пахне полуничними цукерками….

  Записка зникла в кишені Ульки, а разом із нею і наш гарний настрій, бо якщо гімназисти кликали «просто поговорити», то в когось полюбе зникне зуб, або зʼявиться фінгалина під оком.

—До вечора ще далеко, — сказав Грішка. —Встигнемо заробити на вечерю.

— Угу, і шкарпетки—додала Улька— Вони теж не безкоштовні, а мої вже геть затерлися.

  Ми розійшлися по дахах,  швидко, без зайвих слів і з чітким планом, у кожного була своя ділянка, свій набір коминів і свої улюблені господарі, які платили чесно, звісно бурчали інколи але й давали щось поїсти.

  Робота сажотруса—це не просто чистити димарі. Це стрибати через ринви, триматися за вузькі краї дахів, оцінювати черепицю на міцність і не впасти коли дах скрипить під тобою від старості. Одні комини пахнуть свіжим хлібом, інші фарбою, треті старим листям і кіптявою. Деколи в трубах ховаються кажани, іноді  мох, і ми знаємо, якщо мох зсунувся, значить, хтось недавно туди лазив.