Глава 8. Крим.

ГЛАВА 8.

    За все своє життя на морі взимку я була вперше. Якби не цей службовий візит, навряд чи коли-небудь мені в голову прийшла б ця думка. Якщо в Карпатах сезон відпочинку і літом і зимою, то на морі явно тільки влітку. Взимку тут все вимирає. Таке враження, що життя не існує. Хоча може я і помиляюся. Можливо, що перше враження – хибне. Але я дуже сумніваюсь, що приїду сюди зимою вдруге, аби перевірити це твердження.

    Будинок в якому проживала Кармелітка, ми знайшли з легкістю. Це був особнячок, навколо якого був дуже великий паркан. Хоча в цьому районі явно всі будинки були такими. Дзвінок висів на вхідній брамі. Я легенько на нього натиснула і ми почули спочатку гарну мелодію, а потім чийсь голос:

• Хазяїн, ану давай блін двері відчиняй. Гості вже на порозі, а ти ще голий по хаті бігаєш.
• Мені це почулося, чи це і правда хтось сказав? - запитався Олег.
• Ну якщо і почулося, то напевне нам обом, - додала я.
• А що це було таке? Невже папуга, що розмовляє?
• Я так думаю, Олеже, що це дзвінок такий. Колись в моєї подруги Тані був подібний. Він також спершу співав, а потім кричав, що нікого вдома немає.
• Що за фігню повидумували? Не можна нормальний дзвоник причепити. Та й не вірю щось я вам, голос здається живої людини був, або в крайньому разі папуги.
• Ну не віриш, то не вір. Хочеш переконатися – натисни на дзвінок. Якщо знов повториться, значить я права!

Олег послухався моєї поради і ми знов почули ту саму фразу вкінці мелодії, але двері нам ніхто так і не відчинив. Натомість з сусіднього будинку вискочила якась баба необ’ятної фігури в фуфайці з сірою хусткою на голові. Ми навіть не встигли сказати ні слова ,як вона розкрила свій здоровезний рот і заверещала.

• Чого тарабаните, невже не зрозуміло, що Нінки вдома немає. Людям жити спокійно не даєте!
• Ми звичайно перепрошуємо, - сказала я,- але нам дуже потрібно з господинею поговорити.
• А хто ви такі і про що вам з нею говорити? Щось я вас тут раніше не бачила.
• Ми приватні детективи…, - навіть не стигла договорити я, як баба знов мене перебила.
• Ага! Є все таки бог на світі! Нарешті Нінкою менти зацікавились. Ато все їй легко дається. Так їй заразі і треба! Ще побачимо в чиїй хаті свято буде!
• Ми не міліція, - спробував пояснити бабі Олег. – Ми приватні детективи.
• Один хер, - сказала баба. Головне, щоб на Нінку штраф наклали.
• За що ж ви так свою сусідку не любите?
• А за що її любити. Стерва вона, от і все. Ви краще спитайтесь, хто її тут любить. Ні один доброго слова не скаже.

Слово по слову, в нас зав’язалася розмова. Хоч нам й не дуже було приємно розмовляти з тією жінкою, але вона була дуже балакуча і могла надати нам необхідну інформацію.

Під час нашої розмови виявилося, що власницю будинку, до якої ми приїхали звати Ніна. Зараз її немає вдома, бо вона поїхала в сусіднє місто до двоюрідної сестри. Буде завтра. Нам треба було десь переночувати, щоб на другий день поспілкуватися з Ніною. Баба, яка виливала на нас масу інформації, запропонувала в якості нічлігу свій будинок. Взяла з нас 100 гривень за двох, але обіцяла ще й погодувати в придачу.

З холодної вулиці ми опинились в теплому будинку. Будинок був двох поверховий. На першому поверсі була кухня, велика вітальня, ванна кімната і спальня. На другому 4 спальні і ще одна ванна кімната. Не подумайте, що ми потрапивши в чужий будинок почали одразу його обшукувати. Про кількість кімнат нам розказала господиня. Ми ж на другому поверсі взагалі і не були. Ввечері нам постелили в тій спальні, що знизу.

Але спати було ще рано, тому ми з господинею вмостилися на дуже зручних кріслах в вітальні і продовжили нашу розмову з вулиці. Коли господиня скинула з себе фуфайку і хустку, було зрозуміло, що вона не така вже товста і стара. Як виявилось потім, вона була моєю ровесницею. Звали її Катя. Вона розказала нам, що Ніна, колись жила у Львові і тільки 2 роки назад придбала тут маленький будиночок з великим подвір’ям. Люди тут в основному виживають за рахунок того, що здають літом відпочиваючим кімнати, та готують їжу для них. І все в їхньому містечку було добре. Сусіди всі дружні. Розцінки на житло встановлювали разом. Ті що далі від моря жили, мали право на пару гривень дешевше брати. Ті що ближче – дорожче. А ті, що жили як Катя – стандартну таксу. В будиночку, де оселилась Ніна жив колись старенький дідусь Іван Петрович. Жінка його вже давно померла, а син з сім’єю проживали десь в Чернівцях. Кожне літо вони приїжджали до діда в гості. Але 2 роки назад в Петровича здоров’я значно погіршилось. Син забрав його до себе, а будиночок вирішив продати. Вони не багаті були, а діду ліки дорогі потрібні були. От вони його Ніні і продали.

Нінка приїхала зі Львова, та ще й не одна. Взяла собою чоловіка, який щовечора поки не вип’є – не засне, та двох котів. Побудували вони на подвір’ї самі елементарні вагончики і почали туристів пускати. Там номерів десь 20-25 було, а кухня, душ і туалет – одні на всіх. Зазвичай власники будиночків мали по 4-6 кімнат, а тут цілих 20. Так Нінка вирішила ціну до мінімума зменшити, щоб до неї всі туристи сходились. Сусіди не звикли до такого свинства, тому й почали з нею сваритися, але та заявила, що бізнес є бізнес, і всі способи тут хороші. З тих пір її всі тут і ненавидять.