Глава 7. Червоний зошит

ГЛАВА 7

Вже 20 хвилин як відправився наш поїзд. Ми взяли з Олегом квитки СВ, щоб можна було спокійно подумати над справою. Ми почали розкладати всю інформацію по поличках.

Якщо Зорян для того, щоб отримати спадок мав зробити ДНК онука, то виходило, що Андріан – онук Зоряна, тому що спадок він все таки отримав. Отже, Андріана ніхто не підміняв. Якщо допустити, що на морі була все таки Катя і Лєна не надурила нас з фотографією, то виходить що місцями були поміняні дівчатка. Але кому і для чого це було потрібно? Може нянечка в лікарні просто помилилась коли чіпляла бірки на дітей і ніякої підміни як такої і не було? Тоді залишалось відкритим лише одне питання: що Катя робила на морі і чому не призналася Андріану, що це вона? Олег слухав мої роздуми в голос, але сам мовчав. Ніби склеював всю інформацію докупки, аби потім видати мені фантастичну розв’язку нашої справи. Може б йому це й вдалося, якби тут не задзвонив мій мобільний.

• Алло, Мама? Де мій зошит?, - почувся в телефоні голос Івана.
• Так це я Ванюша. Про який зошит ти говориш?
• Ну, такий червоний, з конспектами. Пам’ятаєш?
• Ні, щось не пригадую.
• Мама не тупи, такий червоний, формату А4, в тебе ще такий самий є в якому ти свої здогадки по справі записуєш. Пам’ятаєш, ти таких два однакових купила і один мені віддала.
• А, той. Так, так, пригадала. Але звідки я можу знати, де ти подів свій зошит?
• Я в тебе його в кабінеті забув, пару днів назад. Мені його терміново треба. Жека екзамен провалив, просить конспекти, щоб підготуватися.
• Який ще Жека?
• Мама, яка різниця який Жека? Ти ж і так одногрупників моїх не знаєш. Мені зошит потрібен.

Поки я говорила з Іваном про якийсь його зошит, Олег все уважно слухав. Звук з мого телефона був настільки сильним, що його напевне було чути на весь вагон. Тут, ні з того ні з сього Олег сказав:

• Іра, спитайтесь де Ваня зараз?
• Де, де, - почувся голос з телефону, в офісі звісно. Зошит шукаю.

Олег вирвав в мене трубку і попросив Івана терміново піти додому і передзвонити звідти. Сказав, що потім все пояснить. Я звичайно ж нічого не зрозуміла спочатку, але потім стало ясно, що 5 років в міліції пішли Олегу на користь.

Коли Ваня передзвонив з дому, Олег попросив його пригадати, коли саме Ваня забув свій зошит. Ваня пригадав, що це було 4 дні назад, тоді коли він прибіг в офіс і розказував нам, що Катя на морі не була. Саме в той день офіс закривала я, а на наступний Олег знайшов відчинене вікно на кухні. Спершу ми погрішили з ним один на одного, але тепер стало ясно, що хтось це зробив навмисне. В той день в моєму офісі побувало всього шестеро. Це я, Ваня, Олег, Максимка, Лєна і Андріан. Причому перших чотири кандидати одразу відпадали зі списку підозрюваних. Залишалися тільки Лєна і Андріан. Вони були в мене по черзі, не одночасно. Але обоє прекрасно бачили, що я занотовую нашу розмову в зошит і зошит кладу на краєчок стола. Правда вони не знали, що в кінці дня, зошит я ховаю в сейф. Крім того, наш офіс має таку дивне планування, що коли по сходках заходиш в приймальню нашої контори, крім вхідних з неї виходять ще двоє дверей. Одні – до мого кабінету, інші – в кімнату для працівників, якою ми не користуємось поки що. Вона пуста. З мого кабінету виходять ще двоє дверей. Одні в дитячу, інші - в маленький коридорчик. Такі самі двері в коридорчик ведуть і з тої порожньої кімнати. Коридорчик маленький, без вікна. Через нього можна потрапити в туалет або на кухню. В той день і Андріан, і Лєна попросилися в мене сходити в туалет. Мені це здалося трошки дивним, адже вони прийшли з дому, та й зовсім недовго були в мене. Хтось з них міг запросто пройти на кухню і привідкрити вікно. Я ж, знаючи, що ми ніколи вікно там не відкриваєм, закриваючи офіс не звернула на це уваги. Тоді, скоріше всього що в ночі, хтось заліз через вікно в офіс, і вкрав мій зошит. Хоча насправді, замість мого, злодії поцупили Івасикові конспекти. Олег допустив, що злодій не тільки міг вкрасти зошит, але ще й розставити жучки або відеокамери по кабінету. Саме тому він і попросив Ваню покинути офіс, щоб ніхто не підслухав нашої розмови.

Потім Олег подзвонив якомусь своєму знайомому і вони з Іваном оглянули весь офіс. Нічого подібного там не було. Видно злодій не настільки був кмітливим. Тільки от кого підозрювати: Лєну чи Андріана?

Ми проголосували. Двоє за Лєну, один голос за Андріана. Голосували звичайно я, Олег і Ваня. А от хто за кого, розкрию карти вам потім.

Мене лякало тільки одне. Раз ми тепер підозрюємо Лєну в чомусь не хорошому, то плакав наш гонорар. Хто ж з нами розрахується? Договір та я з Лєною, а не з Андріаном підписала. Тут в голові майнула думка «Ну я і вляпалась. На пригоди потягнуло на старості! Чим я тільки думала!». Хотілось поплакати, але виявити слабкість перед Олегом , я посоромилась.

• Іро, лягаємо краще спати. Зранку якось легше думається. Тим більше вже конкретніші висновки можна робити лише тоді, коли ми знайдемо господарів, в яких жила так звана Кармелітка.
• А як же ми їм пояснимо, кого саме шукаємо?
• А ви часом фотки Каті не маєте?
• Блін, як я про це одразу не подумала. Але це не проблема. Зараз малому дзвякну, в нього десь фотки всіх друзів були. Хай ММС-кою скине мені на мобільний. Так, саме ММС-кою, коли відбувалися ці події не було ще ні смартфонів, ні вайберів, нічого подібного.
• Чудова думка!