Глава 1. Подарунок.

ГЛАВА 1.

Сьогодні прокинувшись зранку, глянув на мобільний котра година і, побачивши крім 10:15 дату 10.01.2010, я зрозуміла, що це просто жах! Сьогодні мені виповнилось 45, при чому рівно 15 хвилин назад. Потім, повернувши голову направо, я зрозуміла, що мого коханого чоловіка Сашка немає поряд і це трохи збісило мене, адже чоловік завжди вітав мене з днем народження рівно о 10 годині, саме тоді коли я і народилася. А тут «бах», мало того, що його немає поруч у ліжку, він навіть не привітав мене, перед тим, як піти. Ваня також хороший, ще й синочок називається, мало того, що вчора не ночував, бо пішов до Ані, так навіть і по телефону не привітав мене. Аня – це моя дочка. Її чоловік Сергій, мій зятьок ненаглядний, поїхав на сам мій день народження у відрядження. Анічка з Максимкою, боїться сама залишатися вдома. Ваня, як хороший брат, мусив іти до сестрички, охороняти її з племінничком. Зрозумівши, що вдома я одна… Стоп … хвилиночку… А де Сашко? Сьогодні ж неділя, а по неділях він ніколи не працює? Невже, він мене покинув через те, що мені вже 45. О, Боже, я старуха! Моє серце стиснулося і я заридала.

Потім в моїй пам’яті промайнуло майже все моє життя:

Згадався дитячий садок, школа, тато і мама. Згадалось, як щасливо ми колись жили, поки мені не виповнилось 10. Потім батьки, по досі невідомій мені причині, розлучились. Ми з мамою і далі залишились жити в трьохкімнатній квартирі дев’яти поверхового будинку на четвертому поверсі, а тато, продавши будиночок бабусі в селі, разом з нею оселився в трьошці на 7 поверсі над нами. Потім померла бабуся, через 2 роки загинув тато, мені тоді було 17 і я вчилася на 1 курсі економічного факультету. Спочатку татову квартиру ми здавали, щоб я могла довчитися, адже на мамину зарплату нам було не прожити. Закінчивши університет я пішла працювати бухгалтером в солідну фірму під назвою ТзОВ «СЛОН»,  оселилася в татовій квартирі. Через рік на фірму прийшов студент-практикант юрист. Через тиждень він запросив мене на побачення, через місяць освідчився, причому його освідчення звучало досить дивно:

- Зая, давай народим дитину, - сказав Сашко.

- Як так? - здивувалась я, - Ми ж навіть не одружені?

- Ну то в чому проблема? Одружимось. Тим більше я вже давно хотів з’їхати від батьків, бо після народження Оксанки, вони стали нестерпні.

Спочатку його слова здались мені образливими, ніби він зустрічається зі мною тільки заради квартири. Як виявилось потім, тоді Сашко навіть не знав, що в мене окрема квартира і з’їхати він збирався на зйомну. При цьому перевестись на заочний і працювати в нас на фірмі, адже директор пообіцяв йому хорошу посаду.

В День Святого Валентина ми відсвяткували весілля. Мене навіть не злякало те, що коханий молодше на 3 роки. А через 9 місяців народилася Анічка. Ще через три  роки – синочок Ваня. Ще через 5 майже збанкрутувало ТзОВ «СЛОН», місяць потому його викупив Дімка, Сашкін старший брат. Через пів року він розбився в авто. В заповіті чомусь єдиним спадкоємцем був Олександр, не дивлячись на те, що в Дімки було двоє діток – двійня Рома і Тома, та жінка Даша. Саша почав пропадати на роботі адже на його плечі дуже багато впало. Він мав забезпечувати не тільки нас, хоч на той час я також працювала, але ще й Дімкіну сім’ю, і крім всього помагати батькам.   

Не встигли ми купити землю недалеко за Львовом і побудувати там шикарну дачу, як Анька повідомила, що вагітна. Їй було 18. І що головне, що саме на вісімнадцятиріччя вона умудрилась зачати Максимка, при чому винуватою в тому, була ніхто інша як Оксанка. Це саме вона їх познайомила. Аня вийшла заміж, народила Максимку, але щоб не кидати навчання, роботу була змушена кинути я. В грошах, ми слава богу, нужди не мали. Мама переїхала жити на розкішну дачу, а Аня з Сергійком та маленьким Максимкою в її квартиру. Ваня пішов в юридичний коледж. І всім я була потрібна, доки мені не виповнилось 45.

Стоп. Чому промайнуло все життя? Може я померла? Тому я одна? Дурні думки лізли мені в голову. Я нічого не боялась в своєму житті, крім старості і смерті. І коли різко схопившись, я відчула, як щось хруснуло в нозі, я зрозуміла, що не померла.

Обійшовши всю квартиру, я зрозуміла, що не помилилась в тому, що мене всі покинули. І тут мені прийшла думка, що може вони всі забули, про мій день народження і якщо це так, то я ще трішки можу побути сорока чотирьох річною. З голови не йшла тільки одна думка, куди в неділю помчав Сашко. Зібравшись з силами, я пішла у ванну, привела себе в порядок, одягнулась і попрямувала в низ до Анюти.

Подзвонивши 5 раз, я зрозуміла, що двері мені ніхто не відчине і навіть почала хвилюватися. Куди всі подівались? Це чийсь злий жарт чи в мене щось з головою?

Чисто випадково взявшись за клямку, я зрозуміла, що двері відкриті. Мені це здалось дивним, адже це були двері в загальний коридор і їх ніколи не залишали відкритими. Я розгубилась. Серце забилось дуже швидко, і я, з усілякими дурними думками, залетіла в квартиру дочки і від побаченого оторопіла.

В квартирі на мене чекав справжній сюрприз. В центрі коридору в світло сірому костюмі стояв Сергійко, тримаючи в руках букет дуже гарних рожевих троянд. Як потім я дізналась, їх було 45. При чому сорок п’ята була біла з голубими краєчками. Зліва від Сергійка стояла Анічка, перед нею маленький Максимка з гарно упакованою коробочкою. Біля Анічкі стояли Ваня з моєю мамою. Справа від зятя – Дашка з Томою і Ромою, Сашкові батьки Анна Борисівна та Микола Петрович, Оксанка разом з якимось дуже вродливим парубком.