Глава 4.3. Change the World

Поки команда ще відмивалася від мильних бульбашок у холі, а Мерлін уже наливав першу (і точно не останню) склянку віскі, щоб відсвяткувати перемогу, з кухні раптом почулося дивне «бз-з-з-з-з» і запах… дощової веселки й паленого цукру.

А потім кавоварка «Chemex» (та сама, що Арчі так любив) раптом заспівала голосом Еріка Клептона:

«If I could change the world… I would make your coffee sing!»

І почала випускати каву… у формі маленьких літаючих чашок, які самі кружляли по кухні, залишаючи за собою райдужні сліди й граючи «Change the World» на повну гучність.

Один з Патч-Кідз — той самий рожевий, найменший і найнахабніший — завис над кавоваркою й гордо розправив крильця.

— Я просто трохи покращив! Тепер кава сама літає, сама співає й сама підігрівається емоційним фоном! Економія енергії на 300 %!

Лея повернулася першою.

Очі в неї стали як у тієї самої матері, яка щойно побачила, як її дитина розмалювала стіни перманентним маркером.

— Ти… ти що зробив з моєю кавоваркою?! — заревла вона так, що навіть Логарус Мерліна на мить сховався в рукав.

Рожевий Патч-Кідз пискнув і рвонув на всіх крильцях у коридор.

Лея — за ним.

Далі почалося те, що пізніше в агенції назвуть «Великим Переслідуванням Рожевого».

20 хвилин чистого хаосу.

Лея ганялася за ним по всіх рівнях: від холу до майстерні, від майстерні до орхідейної кімнати (яку Мерлін таємно створив для себе), потім по стелі (бо Патч-Кідз вирішив, що в повітрі безпечніше), потім знову вниз, через портал на кухню, де кавоварка вже випускала кавові бульбашки у формі сердець.

— Ану сюди, маленький шкіднику! — орала Лея голосом, від якого навіть Аніта мимоволі ховала пістолет. — Я тебе спіймаю — і відходжу вербовою лозиною по одному місцю так, що ти забудеш, як пишеться «покращити»! Ти в мене будеш кодити тільки «Hello, World» і «Я більше не чіпаю техніку без дозволу»!

Рожевий Патч-Кідз верещав, як сирена пожежної сигналізації:

— Але ж це було покращення! Я оптимізував! Я додав multithreading і emotional support! Це ж за стандартами Harmonia Codex!

Інші четверо Патч-Кідз ховалися за спиною Лео й тихо гигикали.

Лео сам ледь стримувався від сміху.

— Лея, він же дитина! Ну… аватар дитини…

— Дитина, яка мені щойно зробила літаючу каву, яка співає Клептона! — Лея нарешті загнала рожевого в кут біля великого вікна з туманністю. — Ану сюди, маленький програмісте! Я тобі зараз устрою exception handling по м’якому місцю!

Вона вже замахнулася (хоча лозини в руках не було — просто уявила)…

І тут рожевий Патч-Кідз з розпачем заспівав:

«if (angry_Leia == true):

return “I’m sorry, mommy! I won’t touch the coffee machine again! Promise!”»

Лея зупинилася. Мить. Друга.

Потім важко зітхнула, опустила руки й… почухала рожевого за крильцем, як кота.

— Щоб я тебе більше не бачила біля кавоварки. Зрозумів? А то наступного разу не лозина буде, а світовий меч у режимі «виховання».

Рожевий Патч-Кідз блаженно замурчав і притулився до її долоні.

— Зрозумів, мамо Лея…

У холі запанувала тиша.

А потім Мерлін, Арчі, Аніта й навіть Конрад одночасно вибухнули сміхом.

Лео витирав сльози.

— Тепер у нас є мама-адміністратор і п’ятеро прийомних дітей-програмістів. Агенція «Корвін & Син» офіційно стала дитячим садком для геніїв.

Лея повернулася до всіх, поправляючи волосся, і спокійно сказала:

— Якщо хтось ще раз назве мене «мамою» — я вас усіх відправлю мити підлогу. Зубними щітками. У Тіні, де підлога сама себе не миє.

Але в її очах уже танцювали веселі іскорки.

Кавоварка в кухні тихо доспівала останній куплет і… повернулася до звичайного режиму. Тільки на ній тепер красувався маленький напис, зроблений крильцем рожевого: «Покращено з любов’ю ❤️».

Мерлін підняв склянку.

— За нову сім’ю. І за те, щоб наступна справа не вимагала від нас виховних робіт.

У холі агенції ще пахло мильними бульбашками й кавою, яка нарешті перестала літати, а просто тихо грала «Change the World» на фоновій гучності. Лея ще раз погладила рожевого Патч-Кідз по крильцю (той мурчав, як задоволений котик), Мерлін уже наливав другу склянку, а Лео з Аннабет сперечалися, чи можна «трохи покращити» вініловий програвач.

І саме тоді Арчі, який завжди помічав усе першим, тихо сказав:

— А де Конрад?

Всі озирнулися.

Порожнє крісло. Порожній куток. Навіть фляжка, яку він ставив на стіл, зникла.

— Конраде? — гукнув Мерлін.

Тиша.

Лео рвонув у коридор, Патч-Кідз розлетілися по всій агенції, як п’ять маленьких пошукових дронів. Аніта перевірила майстерню, Лайдж «прослухав» емоційний фон (але почув тільки спокійну порожнечу), Лея навіть зазирнула в орхідейну кімнату Мерліна, бурмочучи «якщо він там ховається, я його сама лозиною…».

Через п’ять хвилин усі зібралися назад у холі. Нікого.

Тільки на великому скляному столі, точно посередині, лежала акуратна стопка вінілових платівок. Повна збірка Еріка Клептона. Від першого альбому до останнього. У старовинних конвертах, злегка потертих від часу, ніби їх слухали тисячоліттями. Зверху — маленька записка, написана від руки, твердим, але спокійним почерком:

«Дякую. Іноді достатньо просто насвистувати правильну мелодію. Залишаю вам це. Нехай грає, коли стане важко.

Конрад.»

Лео підійшов першим. Обережно взяв верхню платівку, провів пальцем по конверту й тихо видихнув:

— Блін… я собі таку хочу.

Мерлін тихо розсміявся, підійшов і поклав руку йому на плече.

— Він завжди так робить. Приходить, допоможе, а потім зникає в свою Тінь, поки ніхто не встиг сказати «залишайся». Безсмертний. І вічно самотній.

Лея підняла одну платівку, подивилася на неї й усміхнулася — м’яко, майже ніжно.

— Він знав, що ми зрозуміємо. Ця пісня… вона тепер наша. Не тільки патч. Не тільки код. Просто… нагадування.