Глава 4.1. Гімн, який не співають

Тим часом у холі агенції знову тихо загудів гостьовий портал — цього разу не яскраво, не ефектно, а якось… буденно, ніби хтось просто відчинив двері в сусідній кабінет. Світло ледь помітно потьмяніло, і з отвору ступив чоловік середнього зросту, худорлявий, з дуже спокійними, майже байдужими очима. Одягнений він був у темний, трохи потертий плащ, під яким виднілася проста, але ідеально скроєна сіра сорочка без жодних знаків розрізнення. На поясі — порожня кобура (зброї не було, але всі одразу відчули, що вона там була зовсім недавно). На обличчі — коротка, акуратно підстрижена борода, а в погляді — та сама холодна ввічливість, з якою люди з КомКона-2 зазвичай заходять у чужі світи.

Він зупинився на порозі, повільно обвів поглядом хол: Мерліна за столом зі склянкою, Лео, який саме вилазив з кухонного порталу з викруткою в зубах, Аннабет з голографічною схемою в руках, Аніту, яка вже машинально поклала руку на Firestar, Лайджа, що сидів із записною книжкою, і Лею, яка стояла біля вікна й тепер повільно повернулася.

Чоловік коротко кивнув — жест був дуже стриманий, майже офіційний.

— Добрий вечір. Або добрий ранок. Час тут, здається, не має значення. Мене звуть Румата Есторський. Я… скажімо так, спостерігач. Працівник Комісії з контролю за контактами. Мені потрібна ваша допомога.

Мерлін поставив склянку на стіл, відкинувся в кріслі й жестом запросив гостя сісти.

— Сідайте, Румато. Ми вже звикли, що клієнти приходять без попередження. Кава? Віскі? Або щось із вашого світу — «прозорий» чи «сірий»?

Румата ледь помітно посміхнувся кутиком губ — посмішка вийшла сумна.

— Води. Просто води. Дякую.

Арчі мовчки налив склянку — звичайну, прозору, без жодних чаклунських ефектів. Румата взяв її, зробив ковток і тільки тоді заговорив.

— На одній з планет, де ми… спостерігаємо, зникли всі сірі монахи. Усі до єдиного. За одну ніч. Без слідів космічних кораблів, без спалахів, без будь-яких відомих нам засобів евакуації чи винищення. Просто… перестали існувати в тому місці, де були.

Він зробив паузу, ніби даючи команді час осмислити.

— Самі по собі сірі монахи — це вже проблема. Вони не люди в повному розумінні. Вони… інструмент. Релігійна машина, запрограмована на поширення страху, послуху й певного типу стабільності. Вони небезпечні, бо не відчувають болю, не відчувають страху й не можуть бути перепрограмовані звичайними методами. Їхня відсутність — це добре. Але те, що вони зникли саме так — це дуже погано.

Лайдж Бейлі нахилився вперед, його емоційний «радар» уже працював.

— Ви хвилюєтеся. Не за планету. За те, куди вони поділися.

Румата кивнув.

— Саме так. Якщо їх хтось телепортував, викрав чи… перемістив у іншу Тінь — це означає, що хтось має технологію або силу, про яку ми не знаємо. Або знаємо, але не хочемо визнавати. І якщо вони з’являться деінде — у світі, де немає «прогресорів», у світі без захисту, — вони відновлять свою програму. І тоді вже не буде різниці, чи це Арканар, чи інша планета.

Аніта склала руки на грудях.

— Тобто ви хочете, щоб ми знайшли зграю релігійних фанатиків-кіборгів, яких хтось викрав невідомо куди й невідомо навіщо?

— Так. І бажано до того, як вони знову почнуть «нести слово».

Лео, який уже сидів на краю столу, крутячи в руках викрутку, раптом підняв руку.

— А можна уточнити? Вони… механічні? Магічні? Біологічні? Бо якщо там є хоч шматок металу — я зможу їх відстежити. У мене є ідея з детектором на основі залишкової ефірної сигнатури.

Румата глянув на хлопця — вперше з легким подивом.

— Вони… гібридні. Людське тіло, модифіковане. Але модифікація не наша. Не земна. І не з Арканара. Вони… самі себе підтримують. Як машина, що живиться вірою й страхом оточуючих.

Аннабет уже малювала щось у повітрі.

— Тобто вони можуть бути як якір для певного типу енергії? Якщо їх зникнення було масовим — це мало створити величезний сплеск. Ми могли б відстежити ехо.

Мерлін повільно кивнув.

— Добре. Це вже не «лайт». Але й не армагеддон. Поки що. Румато, ви можете дати нам координати планети? Або хоча б сигнатуру місця, де вони були востаннє?

Румата простягнув руку — на долоні з’явився маленький, матовий диск. Він поклав його на стіл.

— Тут усе: точне місце останнього фіксованого перебування, спектральні знімки, біологічні зразки (дуже мало, але є), і… мій особистий звіт. Я не можу втручатися безпосередньо. Але ви… ви не підпадаєте під наші правила.

Лея підійшла ближче, глянула на диск.

— Тоді почнемо з того, щоб зрозуміти, куди їх могли перекинути. Якщо це не корабель і не звичайний телепорт — це або магія вищого рівня, або технологія, яка імітує магію. Або… хтось просто стер їх з реальності.

Румата тихо додав:

— Є ще одне. У момент зникнення всі сірі монахи… співали. Один і той самий гімн. Останній рядок: «І прийде Той, Хто Чекав». Це не з їхнього канону. Це щось нове.

У холі запанувала тиша.

Мерлін підвівся.

— Команда. Збираємося. Лео, Аннабет — ви з майстерні не виходите, поки не зробите детектор на «ефірний слід масового переміщення». Лайдж, Аніто, — ви перевірите сигнатуру диска на емоційний відбиток. Арчі — протокол. Лея, ти з нами на виїзд, коли знайдемо зачіпку.

Він повернувся до Румати.

— Ми знайдемо ваших ченців. І з’ясуємо, хто їх забрав. І чому. Але якщо вони вже почали співати новий гімн деінде… ми будемо швидкими.

Румата кивнув — цього разу в його очах промайнуло щось дуже схоже на вдячність.

— Дякую. І… будьте обережні. Вони не просто фанатики. Вони — зброя. А зброя, яку хтось викрав, завжди знаходить нового власника.

Портал за його спиною тихо згас.

А в агенції почалася справжня робота.

Портал в агенції дуже рідко відкривається один раз на час. Тому нікого не здивувало, що гостьовий портал відкрився знову — цього разу з тихим, майже меланхолійним шелестом, ніби хтось перегорнув дуже стару сторінку в книзі. Світло в холі на мить стало м’якшим, теплішим, з відтінком старого золота й пилу пустель. З отвору ступив чоловік.