Глава 1. Хаос на припоні

Принц Мерлін ступив з порталу так, ніби просто перейшов поріг власної спальні в Амбері.

Чорний плащ злегка майнув за спиною, срібна пряжка у формі змія, що кусає власний хвіст, блиснула під штучним освітленням. Він зупинився посеред просторого холу, заклав руки в кишені шкіряних штанів і повільно обвів поглядом усе навколо.

Станція була… стильною. Чорний мармур підлоги з тонкими золотими прожилками, що нагадували візерунки Лабіринту. Стіни з матового металу, на яких тихо пульсували голографічні панелі. Величезне панорамне вікно на всю стіну — за ним безодня космосу, далекий рій астероїдів і величезна, криваво-червона туманність, що нагадувала розірване серце.

На стіні прямо навпроти входу висіла табличка з вишуканим шрифтом:

«ДЕТЕКТИВНА АГЕНЦІЯ «КОРВІН & СИН» «Ми знаходимо те, що інші вважають втраченим… навіть якщо це знаходиться в іншій Тіні»

Мерлін хмикнув. — Корвін і син? Ну, звісно. Вищі сили мають почуття гумору.

Він підійшов до великого столу з темного скла, що стояв посеред холу. На ньому вже лежала тонка чорна папка. Мерлін торкнувся її пальцем — папка сама розкрилася. Всередині — лише один аркуш:

«Привіт, Мерліне. Ти — директор. Перший працівник вже в дорозі. Решту найматимеш сам. Правил немає. Тільки рахунок. І не лізь у Тінь без попередження — тут вона кусається сильніше.»

Підпису не було. Лише маленька емблема — Єдиноріг, що наступає на Лабіринт.

Мерлін посміхнувся кутиком рота, заплющив очі й на мить потягнувся до Логарусу. Той відгукнувся миттєво — чорна енергія пробігла по пальцях, ніби рада старому другові.

— Добре, — тихо сказав він сам до себе. — Гра почалася.

Він сів у високе шкіряне крісло за столом, закинув ноги на скло, витягнув з повітря склянку з чимось темно-червоним і ароматним (вино з Тіні, де виноград росте на кістках драконів) і зробив ковток.

— Ну що ж… — голос принца луною розійшовся порожньою агенцією. — Хто там у мене перший кандидат на посаду? Заходь, не соромся. Двері… — він клацнув пальцями, і величезні подвійні двері з тихим шипінням відчинилися, — …відчинені.

Мерлін відхилився назад, крутнув у пальцях склянку й лукаво подивився в бік порталу, який ще ледь-ледь мерехтів.

— Покажи, на що здатний цей космічний цирк.

Портал спалахнув ще раз — цього разу м’яким, майже домашнім, золотавим світлом, наче хтось увімкнув стару настільну лампу з зеленим абажуром. З нього ступив чоловік років шістдесяти п’яти, акуратно одягнений у класичний сірий костюм-трійку, злегка потертий на ліктях, але бездоганно чистий. Краватка — темно-зелена, вузол ідеальний. У руках — старомодний шкіряний портфель, який, здається, пам’ятає ще часи, коли в Нью-Йорку таксі коштувало менше одного долара.

Арчі Гудвін зупинився на порозі, повільно обвів поглядом хол, панорамне вікно з червоною туманністю, голографічні панелі, мармурову підлогу. Його брови піднялися рівно на один сантиметр — це був єдиний видимий прояв здивування.

— Добрий вечір, — сказав він спокійно, ніби зайшов до старого кабінету на Західній 35-й вулиці. — Чи, можливо, вже добрий ранок? Космос, як я розумію, не дуже поважає часові пояси.

Мерлін, не знімаючи ніг зі столу, повільно посміхнувся.

— Арчібальд Гудвін, якщо не помиляюся?

— Арчі. Тільки моя мати називала мене Арчібальдом, і то коли я розлив молоко на її найкращу скатертину. — Він зробив два кроки вперед, поставив портфель на підлогу й озирнувся ще раз. — Ви — Мерлін, так? Принц, чаклун, син Корвіна… і, судячи з усього, мій новий роботодавець.

Мерлін з цікавістю нахилив голову.

— Ти знаєш, хто я?

— Ні, — чесно відповів Арчі. — Але мені… — він легенько постукав пальцем по скроні, — …пояснили. Дуже переконливо. І дуже швидко. Я б сказав — надприродно швидко. Але якщо вищі сили вважають, що я маю працювати тут, а не варити каву для Ніро Вульфа, то я, мабуть, не сперечатимуся. Принаймні поки що.

Він підійшов до столу, глянув на табличку «КОРВІН & СИН», потім на Мерліна.

— Назва агенції трохи… амбітна, вам не здається?

— Це не я вигадав, — Мерлін знизав плечима. — Але мені подобається.

Арчі кивнув, ніби зрозумів усе, що потрібно.

— Отже, я ваш… помічник? Секретар? Ад’ютант? Бойовий стенографіст?

— Усе потроху, — відповів Мерлін, нарешті знявши ноги зі столу й сівши рівніше. — Але головне — ти той, хто тримає хаос у межах розумного. Я чую, ти в цьому великий майстер.

Арчі ледь помітно посміхнувся — саме так, як посміхався, коли Вульф видавав чергову геніальну, але абсолютно непрактичну вказівку.

— Хаос я вмію приборкувати. Але тут, здається, масштаб трохи більший, ніж у одній орхідейній кімнатці на даху старого будинку в Нью-Йорку.

Він глянув на панорамне вікно.

— І клієнти, мабуть, будуть… екзотичні.

— Дуже, — підтвердив Мерлін. — Дуже екзотичні. І дуже небезпечні. І дуже часто мертві… або такі, що ніколи не народжувалися.

Арчі мовчки розстебнув портфель, дістав з нього блокнот у шкіряній палітурці й олівець. Відкрив чисту сторінку.

— Тоді почнемо з основ. Яка перша справа? Хто платить? І головне — чи є тут нормальна кава? Бо якщо ні, я вже зараз почну писати заяву про звільнення.

Мерлін розсміявся — щиро, голосно, так, що голографічні панелі на мить затремтіли.

— Кава є. І не просто кава — є Тінь, де кавові зерна ростуть на деревах, які співають. Але якщо тобі потрібен звичний смак «Фолі Джава» — я зараз зроблю.

Він клацнув пальцями — і на столі з’явилися старомодний кавовар «Chemex» з гарячою кавою, дві чашки й маленька тарілка з печивом.

Арчі глянув на кавовар, потім на Мерліна.

— Ви або дуже хороший фокусник, або дуже поганий роботодавець, який любить хизуватися.

— І те, і інше, — весело відповів Мерлін. — Сідай, Арчі. Розповідай, що ти вмієш робити найкраще… крім того, як терпіти примхи геніїв.