Розділ 16. Сипучі піски та тверді розрахунки

​— Дмитре, якщо ти зараз скажеш, що за твоїми розрахунками температура піску під моїми босоніжками становить оптимальні тридцять шість і шість, я кину в тебе цим кактусом! — я зупинилася посеред червоної пустелі Ваді-Рам, намагаючись витрусити з правої туфлі приблизно пів кілограма йорданської археології.
​— Таміло, температура поверхні піску наразі сорок два і чотири за Цельсієм, — спокійно відповів мій чоловік, навіть не озирнувшись.
​Він крокував попереду в бездоганно білому колоніальному шоломі, легкій лляній сорочці (новій, купленій замість потонулої у Венеції) та з портативним GPS-навігатором у руках. Навігатор був під’єднаний до супутникового модема, який Дмитро зафіксував на своєму ремені поруч із тактичною флягою.
​— І взагалі, — продовжив він, звіряючись із картою, — це не просто пустеля. Це Марсіанська долина. Ймовірність зустріти тут цивілізацію поза межами нашого кемпінгу — всього 4.5\%. Ми приїхали сюди по абсолютну тишу. Ти сама просила місце, де немає каналів, гондольєрів і сицилійських кланів.
​— Я просила романтичний вікенд у пустелі! — вигукнула я, наздоганяючи його й хапаючи за лікоть. — Романтичний! Це означає: захід сонця, шампанське, красиві намети з шовковими простирадлами і, можливо, один симпатичний верблюд для фото в інстаграм. А не марш-кидок на вісім кілометрів у пошуках «ідеальної точки для спостереження за супутниками третього покоління»!
​Дмитро зупинився, повернувся до мене й ніжно поправив мої сонцезахисні окуляри, які з’їхали набік.
— Точка спостереження забезпечить нам найкращий вид на зорепад Персеїди без світлового шуму міст. Хіба це не романтично? 100\% чистого космосу спеціально для тебе.
​Я зітхнула. Сперечатися з його версією романтики було марно, тим паче, що в цьому шовковому шоломі й з серйозним виразом обличчя він виглядав напрочуд привабливо. Як справжній дослідник із пригодницьких романів.
​— Гаразд, ковбою, — посміхнулася я. — Але якщо ми зустрінемо мумію, розбиратися з нею будеш ти.
​
​Ми піднялися на невелике скелясте плато, звідки відкривався неймовірний вид на безкраї червоні дюни. Сонце вже починало сідати, фарбуючи пустелю в глибокі відтінки багрянцю та золота.
​— Дивно, — раптом пробурмотів Дмитро, дивлячись на екран свого навігатора.
​— Що таке? Супутники образилися й полетіли на інші орбіти?
​— Ні. Мій сканер частот фіксує аномальну активність у радіодіапазоні 433 МГц прямо під нами. Це закритий цивільний діапазон, який часто використовують для...
​— Дімо, ні. Навіть не починай, — я закрила долонею екран його приладу. — Ми дали обіцянку батькам. Жодних розслідувань під час медового місяця. Олена Андріївна вирахувала, що ліміт наших пригод на цей місяць уже вичерпано на 120\%.
​— Таміло, але цей сигнал... він кодований за допомогою старого військового алгоритму шифрування «Тріо-9». Мій батько розповідав про нього. Його використовували для координації польових баз у дев'яностих. І джерело сигналу перебуває в русі. Воно наближається до нас із південного заходу.
​Я прислухалася. Крізь свист гарячого пустельного вітру до нас дійсно долинав низький, ритмічний гул двигуна. Через хвилину з-за великої дюни вилетів чорний квадроцикл без жодних розпізнавальних знаків. Водій у закритому шоломі та тактичному екіпіруванні явно кудись поспішав, але його траєкторія була дивною — він постійно виляв, ніби намагався скинути хвіст.
​І хвіст дійсно з’явився.
​Слідом за першим квадроциклом з-за багряного пагорба вискочили ще два, значно масивніші. Пасажири на них не соромилися — в руках одного з них я чітко розгледіла сітку для захоплення і щось схоже на пневматичний маркер.
​— Схоже на полювання, — констатував Дмитро, швидко ховаючись за кам’яний виступ і тягнучи мене за собою. — Причому об’єкт полювання має при собі щось надзвичайно цінне.
​Перший квадроцикл спробував закласти крутий віраж навколо нашої скелі, але задня вісь потрапила в глибоку вирву з м’яким, сухим піском — тими самими сипучими пісками, про які ми жартували за вечерею у Венеції. Машина здригнулася, заглухла і почала швидко занурюватися лівим бортом у піщану пастку.
​Водій відчайдушно намагався вибратися, але його нога застрягла під корпусом квадроцикла.
​Його переслідувачі зупинилися за тридцять метрів, не поспішаючи наближатися до небезпечної зони. Один із них підняв мегафон і крикнув ламаною англійською:
— Віддай флешку, Лоренсе! І ми витягнемо тебе. Інакше пустеля забере і тебе, і твої креслення сонячних батарей нового покоління через десять хвилин!
​— Креслення Лоренса? — прошепотіла я Дмитру. — Це ж той відомий британський стартапер, який розробив гнучкі фотоелементи з ККД у 45\%! Про нього всі новини гуділи перед наїздом на Ватикан.
​— Саме так. І якщо ці креслення потраплять до рук промислових шпигунів, зелена енергетика відкотиться на десять років назад, — Дмитро вже знімав свій тактичний ремінь. — Таміло, нам потрібен важіль і динамічний розподіл ваги.
​— Я за кермовим, ти за кабелем? — посміхнулася я, відчуваючи, як адреналін звичним теплом розливається по тілу.
​— Працюємо за протоколом «Теща на капоті», але без капота, — підмигнув мені чоловік.
​
​Поки переслідувачі вели переговори з потопаючим у піску Лоренсом, ми з Дмитром обійшли скелю з іншого боку.
​— Ей, ви, викрадачі чужих технологій! — голосно крикнула я, виходячи з-за скелі.
​Я тримала в руках наш великий сріблястий термостакан для кави, спрямувавши його на шпигунів так, ніби це був портативний лазерний детонатор. мої платинові кучері дико розвівалися на вітрі, а сонцезахисні окуляри додавали мені вигляду безжальної найманої вбивці.
​— Крок назад! Ця зона перебуває під супутниковим контролем приватного безпекового агентства «Гідра». Один мій рух — і ваші квадроцикли перетворяться на купу металобрухту за допомогою спрямованого електромагнітного імпульсу! — впевнено збрехала я, піднявши термостакан вище.
​Шпигуни на секунду застигли. Вони почали гарячково переглядатися. Мій впевнений блеф та блискучий «детонатор» у пустелі виглядали цілком переконливо для людей, які самі займалися високими технологіями.
​Цього часу Дмитру вистачило з головою.
​Він підповз до застряглого Лоренса з безпечного боку скелі, тримаючи в руках наш міцний нейлоновий трос від намету, який він завбачливо прихопив у рюкзак.
— Не ворушіться, — тихо наказав Дмитро британцю. — Кожне коливання збільшує швидкість занурення на 15\%. Ловіть петлю!
​Дмитро накинув петлю на кермо квадроцикла, а інший кінець закріпив за міцний корінь пустельного чагарника.
— Лоренсе, вилазьте з черевика! Залиште ногу в піску, головне — витягнути тіло!
​Британець зрозумів план. Він розшнурував тактичний черевик, звільнив ногу і, тримаючись за трос, який Дмитро натягував із хірургічною точністю, виповз на твердий камінь скелі.
​В цей момент один із шпигунів на квадроциклі розкусив мій блеф з термостаканом:
— Ей! Це просто термос! Вона нас дурить! Брати її!
​Він рушив на мене, але я не збиралася просто стояти. Набравши повну жменю дрібного червоного піску, я жбурнула його точно в повітрязабірник його двигуна, який і так працював на межі через спеку. Двигун квадроцикла чхнув, випустив хмару чорного диму і заглух, засипаний пустельним пилом.
​— Дмитре, тікаємо! — крикнула я.
​Дмитро, тримаючи під руку босого, але щасливого Лоренса, вже біг у бік нашого орендованого джипа, який ми залишили за пагорбом.
​Шпигуни спробували кинутися в погоню пішки, але бігати по глибоких дюнах Ваді-Рам без підготовки — це заняття, яке Олена Андріївна оцінила б як «абсолютно неефективне з погляду витрат енергії». Вже за дві хвилини вони залишилися далеко позаду, сердито махаючи руками на тлі згасаючого сонця.

​Через годину ми сиділи в нашому купольному наметі-сфері серед пустелі.
​Врятований Лоренс, взутий у мої запасні рожеві готельні капці (які виглядали на його сорока п'ятому розмірі ноги просто фантастично), гарячково пив чай і без упину дякував нам:
— О, ви неймовірні! Якщо б не ви, мої креслення вже летіли б у Пекін. Як я можу вам віддячити?
​— Нам не потрібні гроші, Лоренсе, — посміхнувся Дмитро, налаштовуючи свій телескоп біля прозорого купола намету. — Але якщо ваш стартап запустить серійне виробництво, я б хотів отримати перші три патенти для аналізу. Чисто для домашнього використання.
​— Домовилися! — засміявся британець.
​Коли Лоренс пішов відпочивати до сусіднього кемпу, ми з Дмитром нарешті залишилися самі. На небі спалахнули перші мільярди зірок, неймовірно яскравих у чистій темряві пустелі.
​Я притулилася до плеча свого чоловіка, дивлячись у телескоп.
— Ну що, пане аналітику? Який відсоток успіху нашого медового місяця на сьогодні?
​Дмитро обійняв мене за талію і тихо сказав:
— З погляду класичної романтики — ми повні невдахи. Але з погляду нашої власної формули... ми щойно врятували майбутнє світової енергетики, повечеряли з мільйонером у рожевих капцях і зараз дивимося на Персеїди. Моя оцінка — 100\% абсолютного щастя.
​І в цей момент над червоними скелями Ваді-Рам пролетіла перша яскрава зірка, лишаючи за собою довгий сріблястий слід. І вперше за довгий час ми обоє загадали абсолютно однакове бажання — щоб цей хаос ніколи не закінчувався.