Розділ 15. Медовий місяць за заниженим тарифом, або Венеція під прикриттям

​Коли люди планують медовий місяць, вони зазвичай уявляють романтичні прогулянки під місячним сяйвом, білосніжні пляжі Мальдівів і ліниве попивання коктейлів біля басейну.
​Але ми з Дмитром не були «звичайними людьми». Ми були детективами, чиї мами особисто благословили наш союз після успішного знешкодження хакерського угруповання за допомогою вишневої наливки та армійського захоплення.
​— Таміло, я знову наполягаю: вибір готелю «La Dolce Vita» у Венеції за акційною знижкою в 75\% мав викликати в тебе математичну підозру, — Дмитро стояв посеред нашого «люксу», тримаючи в руках дві склянки.
​Він намагався набрати в одну з них воду з-під крана, але замість цього кран видав тужливий звук, схожий на останній подих пораненого кита, і плюнув на дно склянки іржавою краплею.
​— Дімо, ну подивись на цей краєвид! — я відчинила старі дерев’яні віконниці, і в кімнату хлинуло яскраве італійське сонце разом із криками гондольєрів та стійким, насиченим запахом болота й піци. — Ми у Венеції! Місті кохання! Ну і що, що штукатурка сиплеться на ліжко за розкладом припливів? Це додає історичного шарму!
​— Історичний шарм закінчується там, де вологість повітря становить 98\%, а підлога нашої кімнати має нахил у сім градусів на схід, — Дмитро обережно поклав на підлогу кругле яблуко, яке негайно покотилося під шафу. — Мої розрахунки показують, що до кінця тижня цей готель зануриться в канал ще на три сантиметри.
​Я підійшла до нього, обійняла за шию і забрала з його рук склянку.
— Розслабся, пане аналітику. Ми тут не для розрахунків. Ми тут для того, щоб нарешті побути вдвох. Жодних злочинців, жодних зашифрованих кодів Ватикану, жодних...
​Договорити я не встигла. Знизу, з боку невеликого каналу, прямо під нашими вікнами, пролунав обурений італійський крик, за яким послідував гучний сплеск і соковита лайка, яку навіть мій базовий рівень італійської переклав як «тричі проклята каракатиця».
​Ми синхронно визирнули у вікно.
​У вузькому каналі прямо під нашим готелем застрягла розкішна лакована гондола. Її ніс уперся в стіну будівлі, а корма перегородила шлях іншій, старішій гондолі, навантаженій... гігантськими головками сиру пармезан. Молодий гондольєр у смугастій футболці гарячково намагався відштовхнутися веслом від стіни, але весло застрягло в старій кладці.
​— Мамма мія! Антоніо, ти бовдур! Ти заблокував поставку для синьйора Бруні! — кричав із берега вусатий чоловік у фартуху.
​— Це не я! — виправдовувався Антоніо. — Кермове весло заклинило! Хтось засунув у паз сталевий штир!
​Ми з Дмитром перезирнулися. У його очах миттєво спалахнув той самий знайомий вогник аналітика, який щойно почув виклик.
​— Сталевий штир у пазу гондоли в приватному каналі біля ресторану Бруні? — протягнув Дмитро, дістаючи з кишені свій вірний монокуляр, який він, звісно ж, «випадково» взяв із собою замість сонцезахисних окулярів. — Бруні — це той самий ресторатор, який минулого місяця виграв тендер на обслуговування щорічного карнавалу, обійшовши сицилійський клан Ло Кашо.
​— Дімо, ні, — твердо сказала я. — Ми в медовому місяці. Ніяких розслідувань.
​— Таміло, дивись на кут зрізу штиря, — Дмитро передав мені монокуляр. — Його підрізали під кутом сорок п'ять градусів. Це почерк професійного диверсанта. Якщо гондоли з пармезаном не прибудуть до ресторану за двадцять хвилин, Бруні не зможе подати фірмове різотто для журі карнавалу. Контракт буде анульовано. Ло Кашо отримають мільйонну компенсацію.
​Я подивилася в монокуляр. На лакованій кормі застряглої гондоли дійсно стирчав шматок арматури. А на сусідньому містку стояв чоловік у чорному капелюсі-трикутному і класичній карнавальній масці «Баута», який надто вже пильно спостерігав за хаосом у каналі, тримаючи руку в кишені піджака. Причому кишеня явно відстовбурчувалася від чогось важкого та металевого.
​Я важко зітхнула і розстебнула верхні ґудзики своєї легкої літньої сукні.
— Гаразд. Але якщо ми запізнимося на вечерю при свічках у «Гарріс Бар», ти будеш особисто відпрацьовувати романтику в гондолі без весла.
​Операція «Пармезановий дрифт»
​Через три хвилини ми вже були внизу.
​— Синьйоре! — я підбігла до розлюченого гондольєра Антоніо, напустивши на себе вигляд наївної туристки, яка заблукала. — Ой, яка красива гондола! А можна з вами сфотографуватися? Мій чоловік просто обожнює кораблі!
​Антоніо, попри стрес, не зміг встояти перед моєю широкою посмішкою та платиновими кучерями.
— О, синьйорино, зараз не найкращий час...
​Поки я активно відволікала Антоніо, показуючи йому «найкращі ракурси» на своєму телефоні й змушуючи його позиціонувати весло так, ніби він перемагає в регаті, Дмитро діяв у своєму стилі.
​Він безшумно, як тінь, прослизнув на сусідній човен із пармезаном. Перестрибуючи з однієї гігантської сирної головки на іншу з грацією тактичного кота (і водночас намагаючись не забруднити свої світлі лляні штани), Дмитро дістав свій мультитул.
​— Кут напруги металу занадто високий, — пробурмотів він собі під ніс, досліджуючи заклинений замок гондоли Антоніо. — Потрібен важіль.
​Він озирнувся і зафіксував погляд на міцній палиці для сушіння макаронів, яка стирчала з вікна першого поверху сусіднього будинку. Одним чітким рухом Дмитро запозичив палицю, вставив її під штир і натиснув усім тілом.
​На містку чоловік у масці «Баута» помітив Дмитра й сіпнувся вперед, витягуючи з кишені... портативний глушник радіосигналів, яким він, схоже, збирався заблокувати автоматичні ворота каналу, щоб остаточно замкнути човни.
​— Тільки не на моїх очах, красеню, — прошепотіла я.
​Я розвернулася, ніби випадково послизнулася на мокрому камені набережної, і з криком «Ой, моя щиколотка!» полетіла прямо на чоловіка в масці. Моє падіння було розраховане ідеально. Я врізалася в нього плечем, відправивши його глушник у красивий політ прямо в каламутну воду венеціанського каналу.
​— О, скоса! Пробачте, синьйоре! Тут так слизько! — заголосила я, хапаючи його за борти піджака, щоб він не зміг втекти, і водночас акуратно витягуючи з його внутрішньої кишені гаманець із документами.
​У цей момент з боку гондоли пролунав гучний металевий тріск.
​Дмитро з криком «Лови!» виламав сталевий штир. Штир вилетів із паза, і гондола Антоніо різко вирівнялася. Але оскільки Дмитро тиснув на важіль із максимальною силою, за законами фізики його власна інерція понесла його вперед.
​Зі сплеском, який підняв триметрову хвилю води й налякав зграю місцевих голубів, мій бездоганний, перфекціоніст-чоловік у світлому лляному одязі полетів прямо в канал.
​— Дмитре! — скрикнула я, випускаючи з рук дезорієнтованого диверсанта (той, скориставшись моментом, швидко накивав п'ятами, залишивши мені свій гаманець).
​Через секунду з води з'явилася мокра голова Дмитра. На його ідеально укладеному волоссю мальовничо застряг зелений листок салату, а на плечі лежала маленька, здивована венеціанська креветка.
​Він спокійно поправив мокрий монокуляр, подивився на мене і абсолютно серйозно сказав:
— Температура води — плюс вісімнадцять градусів. Рівень бактерій перевищує норму. Але сир урятовано. Кохана, запиши в наш бюджет: купівля нових лляних штанів — сто п'ятдесят євро.
​
​Увечері ми все ж сиділи в «Гарріс Барі».
​Дмитро був одягнений у мій запасний шовковий халат із вишитими драконами (оскільки всі його штани сушилися на нашому похилому балконі), але навіть у такому вигляді він тримав поставу так, ніби приймав послів.
​На нашому столі стояла величезна безкоштовна тарілка фірмового різотто з трюфелями та пармезаном — особистий дарунок від синьйора Бруні, який виграв свій карнавальний контракт завдяки «двом божевільним українським туристам». Поруч лежав гаманець невдалого диверсанта, який ми вже встигли передати місцевому карабінеру (що виявився кузеном Антоніо).
​— Отже, — я підняла свій келих із ігристим просекко. — Медовий місяць триває вже два дні. Ми маємо: один потоплений глушник, одного заарештованого диверсанта з клану Ло Кашо, купу безкоштовного сиру і твого мокрого мобільного телефона.
​— І 100\% романтики, — посміхнувся Дмитро, цокаючись зі мною своїм келихом. — З погляду теорії хаосу, Таміло, це був найкращий початок нашого спільного життя. Наступного разу пропоную поїхати в пустелю. Там принаймні немає каналів, куди я можу впасти.
​— О, любий, — я грайливо підмигнула йому. — У пустелі є сипучі піски. А з моїм талантом знаходити пригоди, ти ще згадаєш венеціанську воду з теплотою.
​І під гучні пісні гондольєрів за вікном ми почали планувати наш наступний день — день, у якому обов’язково мав бути хаос, кохання і жодних похибок.