Розділ 14. Весілля за розкладом, або Синій код у білій сукні

​— Дмитре, якщо через твою надсекретну біометричну скриньку ми з'явимося біля вівтаря без обручок, я заприсягаюся: я скажу «ні» просто з почуття здорового глузду! — я гарячково намагалася підколоти шпильками весільну фату, яка ніяк не хотіла триматися на моїх кучерях.
​— Таміло, за моїми розрахунками, ймовірність технічного збою системи безпеки «Сейф-Асистант 3.0» становила всього 0.02\%, — донісся з вітальні приглушений, але помітно знервований голос мого нареченого. — Я не міг передбачити, що твоя мама вирішить продемонструвати моїй мамі свій фірмовий рецепт наливки «Каїрський експрес» прямо над головним роутером нашого весільного павільйону.
​Я вискочила з гримерки, притримуючи пишний поділ білої шовкової сукні. Видовище, яке постало перед моїми очима, заслуговувало на окремий звіт в Інтерпол.
​Дмитро, неймовірно красивий і до неможливості елегантний у своєму приталеному чорному смокінгу, стояв на колінах перед невеликим хромованим сейфом, який ми привезли в орендований заміський комплекс. З його нагрудної кишені замість традиційної бутоньєрки стирчала кишенькова викрутка та портативний мультиметр.
​Поруч на дивані сиділа моя мама, Лариса Петрівна, в капелюшку з гігантським пір'ям, і з почуттям глибокої провини обмахувалася віялом:
— Дмитрусику, ну звідки я знала, що цей твій вай-фай такий чутливий до вишневого спирту? Я просто хотіла показати Оленочці густину напою!
​Олена Андріївна, Дмитрова мати, сиділа поруч із ноутбуком на колінах і швидко вводила якісь формули:
— Ларисо, густина вашого лікеру перевищує норму для кондиціонування мікросхем на 140\%. Зараз через замикання мережі сейф перейшов у режим «Автономне блокування при загрозі викрадення». Якщо ми не введемо деблокуючий ключ за п'ятнадцять хвилин, система запустить захисний протокол.
​— І що це за протокол? — з острахом запитала я, відчуваючи, як у мене починає сіпатися око.
​— Сейф випустить хмару незмивного синього маркерного чорнила в радіусі двох метрів, щоб позначити «грабіжників», — абсолютно серйозно відповів Дмитро, підводячи на мене очі. — Тобто на наші обручки, твою білу сукню і мій смокінг.
​Операція «Чистий вівтар»
​У нас залишалося рівно чотирнадцять хвилин до початку церемонії. На вулиці вже грала скрипка, гості розсідалися на стільцях біля прикрашеної квітами арки, а наш тато-полковник Олександр Васильович тримав оборону на вході.
​— Так, бійці, слухай мою команду! — у гримерку зазирнув батько Дмитра, оцінивши ситуацію за частку секунди. — Весільний реєстратор починає нервувати й намагається зачитувати мені мої права. Я тримаю периметр і відволікаю гостей. Ларисо, твій вихід — забезпечити звукову завісу, щоб гості не почули сирени, якщо цей залізна скриня все ж вибухне синькою.
​— Буде зроблено, товаришу полковнику! — моя мама миттєво підхопилася, поправила пір'я на капелюшку і вибігла на терасу, де вже за хвилину залунав її гучний, поставлений голос, який скликав усіх на «позачерговий передвесільний розігрів караоке».
​У кімнаті залишилися ми втрьох: я в образі нареченої-спецагента, Дмитро з викруткою та його мама з кодом безпеки.
​— Дімо, посунься, — я рішуче підвернула поділ сукні й опустилася на коліна прямо на килим поруч із ним. — Твої інструкції тут не допоможуть. Потрібен мій метод.
​— Таміло, це високотехнологічний замок із сенсором тиску! Тут не можна просто колупати шпилькою для волосся! — спробував заперечити Дмитро, але я вже дістала з-під підв'язки на нозі свою улюблену тонку металеву шпильку (так, я одягла її на весілля замість традиційної блакитної стрічки).
​— Олено Андріївно, — не слухаючи його, звернулася я до свіжоспеченої свекрухи. — Який дріт відповідає за живлення детонатора з чорнилом?
​— Синій із білою смугою, дорогенька, — спокійно відповіла Олена Андріївна, навіть не відриваючись від монітора. — З погляду математичної логіки, якщо ти переріжеш його одночасно з подачею імпульсу на замок, конденсатор розрядиться без викиду маркеру. Дмитре, готуй імпульс.
​Дмитро подивився на мене. У його очах була суміш жаху, захоплення і тієї самої безмежної любові, яка змушувала його вірити в мої найбільш божевільні ідеї.
​— На рахунок три, — тихо сказав він, підносячи контакти мультиметра до плати сейфа. — Один...
​— Два... — я обережно підчепила шпилькою тонкий синій дріт під панеллю сейфа.
​— Три!
​Клац.
​Сейф видав довгий, протяжний писк. Ми всі завмерли, заплющивши очі й очікуючи синього фонтану фарби. Але замість цього почулося важке, приємне клацання магнітного замка. Дверцята повільно прочинилися, і на оксамитовій подушечці всередині засяяли наші дві платинові обручки — абсолютно чисті й неушкоджені.
​— Є! — вигукнула я, кидаючись Дмитру на шию.
​Він підхопив мене, кружляючи прямо на підлозі гримерки, абсолютно байдужий до того, що його ідеальний смокінг тепер був злегка припорошений пилом від моєї спідниці.
​— 100\% успіху, — прошепотів він мені в губи. — Без жодної похибки.
​Найкращий хаос у житті
​Коли ми нарешті вийшли до гостей, сонце вже повільно котилося до горизонту, заливаючи заміський комплекс золотим, теплим світлом.
​Моя мама, Лариса Петрівна, якраз закінчувала виконувати запальний український хіт у караоке, а гості аплодували їй стоячи. Полковник Олександр Васильович стояв біля арки, схвально киваючи нам головою, а Олена Андріївна тихенько витирала сльози щастя мереживною хустинкою.
​Ми йшли до вівтаря тримаючись за руки. Без сценаріїв, без чітких планів, готові до будь-якого хаосу, який підкине нам життя.
​Коли реєстратор запитав: «Чи згоден ти, Дмитре...?», мій коханий аналітик подивився на мене, потім на мою весільну шпильку, яка тепер прикрашала мою зачіску, і голосно, на весь сад, відповів:
— Згоден. На всі 100\%, без жодних сумнівів і математичних коливань.
​Це було наше ідеальне рівняння, яке ми розв'язали разом. І попереду на нас чекало ціле життя, повне нових розслідувань, небезпек, але найголовніше — нашої спільної, непереможної любові.