Розділ 13. Родинний саміт, або Теща на лінії вогню

​Якщо ви думаєте, що зустрітися віч-о-віч із міжнародним кілером у занедбаному порту під проливним дощем — це пік стресу, то ви ніколи не чекали в гості батьків, які щойно дізналися, що їхні «просто колеги по бізнесу» діти вже рік як заручені й ледь не підірвали половину міста.
​У нашій мансарді пахло заспокійливим чаєм із мелісою, новою паркетною мастикою (наслідки евакуації синього седана) та панікою. Панікувала переважно я, гарячково намагаючись розставити на полицях книги за кольорами, щоб догодити Дмитровому внутрішньому перфекціоністу, і водночас заштовхуючи купу брудних шкарпеток під диван, щоб не шокувати свою маму.
​— Таміло, — Дмитро стояв посеред кухні, тримаючи в руках лінійку й вимірюючи відстань між тарілками з нарізкою. — Якщо твоя мама віддає перевагу хаотичному стилю життя, це не означає, що ми маємо подавати сир непаралельно до шинки. Мої батьки, між іншим, очікують від нашого союзу структурної зрілості.
​— Дімо, якщо твій батько — полковник у відставці, а мати — викладачка вищої математики, це не означає, що ми маємо різати ковбасу за теоремою Піфагора! — я відкинула подушку й сіла на диван, важко зітхнувши. — Моя мама просто спитає, чому ми досі не народили їй трьох онуків і чому в тебе такий серйозний вираз обличчя, ніби ти ковтав ломи на сніданок.
​Дзвінок у двері пролунав рівно о 18:00. Не о 17:59 і не о 18:01.
​— Мої, — синхронно прошепотіли ми з Дмитром.
​Коли двері відчинилися, на порозі з’явилася делегація, яка більше нагадувала мирні переговори двох ядерних держав.
​Попереду стояла моя мама, Лариса Петрівна — жінка-ураган у яскраво-бірюзовому шарфі, з купою браслетів, які дзвеніли при кожному русі, та величезним кошиком домашніх пиріжків із капустою. За нею величаво крокували батьки Дмитра: Олександр Васильович, чия постава виглядала так, ніби він досі командував парадом, та Олена Андріївна — жінка з зачіскою «волосок до волоска» і поглядом, який міг би інтегрувати будь-яку складну функцію за три секунди.
​— Донечко! — Лариса Петрівна миттєво оминала Дмитра, ледь не збивши його з ніг кошиком, і стиснула мене в обіймах, від яких у мене мало не тріснули ребра. — Боже, яка ти худа! Вас там у Єгипті взагалі не годували? Тільки муміями закидалися? А де твій цей... залізничний аналітик?
​— Добрий вечір, Ларисо Петрівно, — чемно привітався Дмитро, простягаючи руку. — Я Дмитро. Радий...
​— Ой, та яке «Дмитро», іди сюди, зятек! — мама вхопила його за плечі й розцілувала в обидві щоки, залишивши на його бездоганно виголеному обличчі помітні сліди яскраво-рожевої помади. Дмитро застиг, його ліве око ледь помітно сіпнулося, а мозок, здавалося, увійшов у режим екстреного перезавантаження через порушення особистих кордонів.
​— Сину, — Олександр Васильович зробив крок вперед, суворо оглянув мансарду, затримав погляд на заштовханій під диван шкарпетці (яку він помітив за тактичною звичкою миттєво) і коротко кинув: — Вільне планування. Непогано для оборони. Але тил не захищений.
​— Вітаю, тату, мамо, — Дмитро швидко витер помаду рукавом і представив мене. — Це Таміла. Моя... наречена.
​Олена Андріївна підійшла до мене, поправила окуляри й уважно подивилася на мою платинову каблучку.
— Хм. Геометрична асиметрія ліній. Символізує злиття стабільного вектора та хаотичної спіралі. Що ж, Таміло, з погляду теорії ймовірностей, ваш союз мав лише 12\% на успіх. Але, судячи з того, що ви вижили в порту, ви похибили систему. Проходьте, Ларисо Петрівно, обговоримо їхні шанси за чаєм.
​За пів години атмосфера за столом нагадувала щось середнє між сімейним святом і допитом у Головному управлінні розвідки.
​— То ви кажете, Дмитре, що під час затримання того неаполітанського пройдисвіта моя Тамілочка висіла на люстрі? — Лариса Петрівна з апетитом жувала пиріжок, активно жестикулюючи чайною ложечкою.
​— Не на люстрі, мамо, а на шовковому полотні для аеройоги, — спробувала виправдатися я, червоніючи під пильним поглядом свекрухи.
​— З погляду кутового прискорення, — авторитетно зауважила Олена Андріївна, акуратно промокуючи губи серветкою, — політ Таміли був оптимальним шляхом для нейтралізації супротивника. Хоча я б рекомендувала кут нахилу в сорок три градуси, а не сорок п’ять. Це зменшило б навантаження на колінні суглоби.
​— Оленочко, які градуси! — махнула рукою моя мама. — Головне — результат! Моя дівчинка завжди вміла падати на ноги. А от Дмитро ваш... ну справжній капітан! Так розібратися з тими дротами в підвалі! Синочку, з'їж ще пиріжка. Тобі треба відновлювати запаси глікогену після такого стресу.
​Дмитро, який за все своє життя ніколи не чув слова «синочок» від сторонніх людей і зазвичай харчувався за суворим калоражем, мовчки взяв третій пиріжок із капустою. Я ледь стримувала сміх, дивлячись на його слухняний та злегка розгублений вигляд.
​— До речі, про безпеку, — раптом подав голос полковник Олександр Васильович, примруживши око й дивлячись у вікно на вулицю. — Дмитре, ти казав, що периметр чистий?
​— Так, тату. Я особисто оновив протоколи та перевірив камери перед вашим приїздом.
​— Тоді поясни мені, чому біля під'їзду вже десять хвилин стоїть той самий сірий фургон служби доставки води, хоча робочий день давно закінчився? І чому водій не виходить, але постійно дивиться на наші вікна через прилад нічного бачення?
​Ми з Дмитром миттєво перезирнулися. Весь наш сімейний затишок випарувався за частку секунди.

​Дмитро безшумно підійшов до свого робочого столу й активував монітор спостереження. На екрані дійсно висвітився сірий фургон. На його борту красувався напис: «Чисте джерело. Доставка життя».
​— Номерні знаки підроблені, — швидко проаналізував Дмитро, його пальці знову забігали по клавіатурі. — База даних не знаходить такого автомобіля в цьому районі. І... зачекайте. Вони підключаються до нашої локальної мережі через зовнішній ретранслятор.
​— Хакерська атака з близької відстані, — констатувала Олена Андріївна, підводячись із-за столу й підходячи до монітора. — Вони намагаються перехопити шифрувальні коди Ватикану, які ви завантажили на сервер після Єгипту. Швидкість передачі даних зростає. Якщо вони отримають доступ до третього сегмента, система впаде через дві хвилини.
​— Я заблокую порт! — крикнув Дмитро.
​— Не встигнеш, — спокійно заперечила мати-математик. — Вони використовують динамічний алгоритм обходу. Тут потрібне зворотне глушення частоти за формулою Фур'є. Дай-но мені клавіатуру, сину.
​Поки Олена Андріївна з неймовірною швидкістю почала вводити складні матричні команди, відсунувши Дмитра вбік (той лише здивовано кліпав очима, вперше бачачи свою маму за хакерською роботою), мій батько-полковник уже перейшов у тактичний режим.
​— Так, особовий склад, слухай мою команду! — скомандував Олександр Васильович, дістаючи з-за пояса... портативну рацію, яку він, схоже, носив із собою завжди. — Ларисо, ти відповідаєш за тилове забезпечення та відволікаючий маневр. Таміло, береш свій тактичний набір відмичок, ми йдемо на перехоплення. Дмитре, тримай оборону сервера разом із матір'ю.
​— Зачекайте, тату! — вигукнув Дмитро. — Це цивільна зона, ми не можемо...
​— У моїй зоні цивільних немає, є тільки тимчасово не мобілізовані! — відрізав полковник. — Ларисо, твій вихід!
​Моя мама, замість того щоб злякатися, раптом азартно потерла руки.
— Нарешті нормальні розваги! А то все чай та пиріжки.
​Через хвилину Лариса Петрівна вже стояла на вулиці біля фургона «доставки води». Накинувши свій бірюзовий шарф так, ніби вона щойно вийшла з бару, вона з гуркотом упала на капот машини, голосно закричавши:
— Ой, люди добрі! Збили! Серед білого дня чесну жінку переїхали! Поліція! Рятуйте!
​Двері фургона розчинилися, і звідти вискочив збентежений хакер у навушниках.
— Жінко, ви що, здуріли? Я стояв на місці!
​Поки хакер намагався заспокоїти Ларису Петрівну, яка вже почала активно «непритомніти» прямо на його капоті, обсипаючи його прокльонами та крихтами від пиріжків, ми з Олександром Васильовичем безшумно обійшли фургон ззаду.
​— Працюй, доню, — шепнув мені полковник, прикриваючи мене своєю широкою спиною.
​Я дістала свою улюблену шпильку та за дві секунди розкрила замок задніх дверей фургона. Всередині дійсно стояло потужне серверне обладнання, а за ноутбуком сидів другий зловмисник, гарячково намагаючись завершити скачування даних.
​Він помітив мене й спробував вихопити пістолет, але Олександр Васильович зреагував швидше. Наш тато-полковник одним чітким армійським захватом витягнув хакера з машини, уклав його обличчям у калюжу й зафіксував руки його ж власним пластиковим хомутом для дротів.
​— Перший готовий, — чітко відчеканив полковник. — Таміло, що там із сервером?
​Я застрибнула у фургон і подивилася на екран ноутбука. Там світилося червоне повідомлення: «Зворотне глушення активоване. Доступ заблоковано. Роботу завершено». My свекруха Олена Андріївна зробила свою справу ідеально.
​Другий хакер, якого моя мама все ще тримала за куртку, кричачи на весь район про «травму хребта», зрозумів, що операція провалилася, і просто підняв руки вгору.
​За пів години на вулиці знову мигала знайома нам поліцейська сирена. Обох зловмисників (виявилося, це були залишки кіберкрила синдикату Маркуса Вейна, які намагалися підчистити хвости) забрали в поліцейський відділок.
​Ми всі повернулися в мансарду.
​Олена Андріївна сиділа в кріслі, акуратно попиваючи свій чай із мелісою, і коментувала логічні помилки в коді хакерів. Олександр Васильович допомагав Дмитру чистити його тактичний рюкзак від вуличного пилу, схвально поплескуючи сина по плечу.
​— Хороша тактика, сину, — говорив полковник. — Дружина в тебе бойова. Теща взагалі готова до спецназу. Схвалюю.
​Моя мама сиділа поруч зі мною, поправляючи розпатлану зачіску й гордо посміхаючись.
— Ну що, зятек, як тобі мій акторський вихід на капот? Га? Думаю, на «Оскар» тягне!
​Дмитро повільно підійшов до нашої мами Лариси Петрівни, тримаючи в руках тарілку, на якій знову лежав великий пиріжок із капустою. Його обличчя більше не було суворим. Він тепло посміхнувся і протягнув їй тарілку.
​— Це було геніально, мамо, — тихо і щиро сказав він. — Ваша імпровізація врятувала наші дані на 100\%. Дякую вам.
​Мама розцвіла, знову цьомкнувши його в щоку (цього разу без помади, бо вона стерлася під час «непритомності» на капоті).
​Я підійшла до Дмитра і ніжно взяла його за руку. Наші батьки — такі різні, такі дивні, але такі неймовірно наші — зараз сиділи разом, сміялися і планували наше майбутнє весілля. І жоден закон математики чи військовий статут не міг пояснити того абсолютного щастя, яке зараз панувало в нашій затишній мансарді.
​— Ну що, Дмитре? — прошепотіла я йому на вухо. — Яка формула нашої родини на сьогодні?
​— Формула проста, кохана, — Дмитро міцно стиснув мої пальці, дивлячись на галасливе застілля. — 100\% хаосу плюс 100\% порядку дорівнює абсолютна, непереможна любов. І жодних похибок.