Розділ 12. Рівняння з багатьма невідомими, або Межа міцності

​Холодний дощ за вікном нашого офісу на мансардному поверсі не вщухав уже другу добу. Великі важкі краплі монотонно стукали по бляшаному підвіконню, створюючи фоновий шум, який зазвичай заспокоював, але сьогодні цей звук здавався мені зловісним метрономом, що відраховував секунди до чогось неминучого.
​Я стояла біля панорамного вікна, затиснувши в долонях теплу чашку з міцною чорною кавою. Пара, що піднімалася над напоєм, злегка лоскотала обличчя, але навіть цей звичний ритуал не міг розігнати дивну, липку тривогу, яка оселилася глибоко всередині мене з самого ранку. Я дивилася на розмиті вогні вечірнього міста, на машини, що повільно повзли залитими водою вулицями, схожі на яскравих блискучих жуків, і відчувала, як по спині пробігає легкий мороз.
​Дмитро сидів за своїм столом. Як завжди, у його зоні панував абсолютний, майже стерильний порядок. Жодного зайвого папірця. Його погляд був прикутий до монітора комп’ютера, а довгі пальці з хірургічною точністю та неймовірною швидкістю бігали по клавіатурі. Він працював над систематизацією архівних даних нашої останньої справи в Єгипті, намагаючись виявити можливі приховані зв’язки Маркуса Вейна із місцевими радикальними угрупованнями, які могли б спробувати помститися за викрадення Ватиканського диска.
​— Тобі не здається, що сьогодні занадто тихо? — порушила я мовчанку, не повертаючись до нього.
​Дмитро на мить перестав друкувати. Звук клацання клавіш раптово обірвався, і в кімнаті запанувала густа, майже відчутна тиша.
​— Згідно зі статистикою нашого агентства, Таміло, періоди відносного спокою тривають у середньому від чотирьох до шести днів після завершення великої операції, — спокійно відповів він, навіть не підводячи очей від екрана. — Сьогодні лише третій день. Тож, з математичної точки зору, твої передчуття є передчасними на сімдесят дві години.
​— Математика не знає, що таке інтуїція, Дімо, — я тихо зітхнула, зробивши невеликий ковток кави. Гіркий присмак розтікся по язику, але не приніс звичного задоволення. — Інтуїція — це коли твоя шкіра відчуває небезпеку раніше, ніж твій суперкомп'ютерний мозок встигає побудувати перший графік відхилень.
​Дмитро повільно відкинувся на спинку свого шкіряного крісла. Він зняв окуляри в тонкій оправі, акуратно поклав їх точно по центру шкіряного бювара і нарешті подивився на мене. Його погляд був теплим, але в глибині карих очей я помітила легку тінь занепокоєння. Він знав мене занадто добре. Якщо я починала говорити про інтуїцію без своїх звичайних жартів, це означало, що щось дійсно йшло не так.
​Він підвівся, підійшов до мене ззаду і м’яко обняв за плечі, притискаючись своїм міцним тілом до моєї спини. Його тепло миттєво почало проганяти той внутрішній холод, який мучив мене весь день.
​— Твоя інтуїція, кохана, — це просто надшвидкий аналіз мікродеталей, які твій мозок фіксує підсвідомо, — тихо промовив він, уткнувшись носом у моє волосся. — Якщо ти щось відчуваєш, значить, десь у нашій системі є незакритий пролом. Я перевірю всі камери спостереження навколо будівлі та оновлю протоколи безпеки нашого сервера. Ще раз. Для твого спокою.
​— Дякую, — я розвернулася в його обіймах, дивлячись у його обличчя. — Можливо, я дійсно просто втомилася після Каїра та того крижаного павільйону.
​Він ніжно поцілував мене в лоб, і в цей момент на моєму робочому столі раптово задзвонив мій особистий телефон. Звук здався мені оглушливим вибухом у тихій кімнаті.
​Ми обоє здригнулися. Я швидко підійшла до столу і взяла слухавку. На екрані світився невідомий, прихований номер.
​— Таміла на зв'язку, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально впевнено та професійно.
​— Привіт, пташко, — пролунав у динаміці тихий, шиплячий голос, від якого в мене миттєво перехопило подих. Це був голос, який я не переплутала б ні з чим у світі. Голос чоловіка, який тримав мене за руку в темряві скляної галереї в Неаполі. Це був Маркус Вейн. — Ти думала, що єгипетський пісок назавжди поховав наші маленькі непорозуміння? На жаль для вас, я дуже терплячий мисливець. І я не люблю залишати свої борги несплаченими.
​— Вейне, — я міцно стиснула телефон, відчуваючи, як пальці миттєво німіють. — Твої люди затримані Інтерполом. Твої рахунки заблоковані. Тобі немає сенсу грати в ці ігри.
​Дмитро миттєво зреагував. Він безшумно підскочив до свого комп’ютера, підключив спеціальний кабель до мого телефона і запустив програму автоматичного відстеження сигналу та перехоплення частоти. Його пальці літали по клавіатурі зі швидкістю світла, на обличчі знову з'явилася та сама холодна, залізна маска зосередженості. Він показав мені жест рукою: «Тримай його на лінії якомога довше».
​— О, гроші — це лише пил, моя люба, — тихо засміявся Вейн, і в цьому сміху не було нічого людського. — Мені потрібен не диск. Мені потрібна компенсація за мою зіпсовану репутацію. І за той удар, який твій педантичний напарник наніс мені в Італії. Я знаю, що ви зараз у своєму затишному кабінеті. Дивитесь на дощ. Думаєте, що ви в безпеці. Але подивися вниз, Таміло. На протилежний бік вулиці.
​Я мимоволі зробила крок до вікна й опустила погляд на темну вулицю. На протилежній стороні, під трьома розлогими каштанами, де світло ліхтаря ледь пробивалося крізь густе листя, стояв чорний мінівен із увімкненими габаритами. Біля його дверей стояв чоловік у довгому темному плащі й тримав руку біля вуха. Навіть крізь завісу дощу я відчула, що його погляд спрямований прямо на наше панорамне вікно.
​— Що тобі потрібно? — запитала я, намагаючись не видати свого страху. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, його звук міг заглушити гуркіт грому на вулиці.
​— Мені потрібна ти, Таміло, — холодно відповів Вейн. — Тільки ти. Один на один. Без твого розумного хлопчика з його таблицями та графіками. Якщо через десять хвилин ти не вийдеш з будівлі й не сядеш у цей автомобіль... уся ваша затишна мансарда разом із вашим чудовим архівом та твоїм коханим Дмитром злетить у повітря. Я особисто заклав три заряди з дистанційним керуванням у підвалі вашого будинку дві години тому, коли ваші датчики безпеки проходили планову синхронізацію. Час пішов, пташко.
​Зв'язок обірвався. У слухавці залунали короткі, бездушні гудки.
​Я повільно опустила руку з телефоном, відчуваючи, як земля буквально пливе з-під ніг. Весь мій світ, уся та безпечна гавань, яку ми так довго і важко будували з Дмитром, щойно опинилася під загрозою повного знищення. І причиною цієї загрози була я. Моя поява в його житті принесла не лише кохання та хаос, а й смертельну небезпеку для чоловіка, якого я любила більше за власне життя.
​— Дімо... — прошепотіла я, повертаючись до нього. — Він... він замінував підвал. Він хоче, щоб я вийшла до нього.
​Дмитро підхопився зі свого місця. Його обличчя було блідим, як крейда, а очі горіли диким, майже звіриним гнівом, який я ніколи раніше в ньому не бачила.
​— Я встиг засікти сигнал, — його голос вібрував від напруги, але залишався чітким та контрольованим. — Джерело сигналу дійсно знаходиться на протилежному боці вулиці. Але система моніторингу підвалу... чорт, він правий. Дві години тому під час оновлення бази даних у нас був трихвилинний збій у резервному живленні камер нижнього рівня. Він скористався цим проміжком.
​Він швидко підбіг до шафи, дістав свій спеціальний тактичний рюкзак і почав гарячково збирати обладнання.
​— Ми евакуюємося через пожежний вихід на даху, — швидко скомандував він, хапаючи мене за руку. — Я викличу групу швидкого реагування та саперів. Ми не дозволимо йому диктувати умови.
​— Ні, Дмитре! — я різко висмикнула свою руку, зупиняючи його. На моїх очах виступили сльози, але всередині раптом з'явилася дивна, холодна рішучість. — Якщо ми спробуємо втекти разом або якщо він помітить рух на даху, він просто натисне кнопку. Він не блефує. Ти знаєш Вейна. Він божевільний професіонал. Він уб'є тебе, щоб помститися мені. Я не можу цього допустити.
​— Ти нікуди не підеш сама! — Дмитро зробив крок до мене, його голос зірвався на крик, що було абсолютно не властиво його залізній самовладності. — Ти чуєш мене, Таміло?! Це не обговорюється! Я не для того знайшов тебе серед усього цього хаосу, щоб просто віддати в руки вбивці! Я прорахую варіант... я знайду вихід... у нас є дев'ять хвилин!
​— Дмитре, подивися на мене, — я підійшла впритул, взяла його обличчя у свої долоні й змусила подивитися мені прямо в очі. Мої пальці відчували, як сильно напружені м’язи його обличчя. — Ти — найкращий аналітик у світі. Але зараз твоя математика каже лише одне: якщо я не вийду, ми обоє помремо тут через дев'ять хвилин. Але якщо я вийду, у тебе з'явиться час. Ти зможеш спуститися в підвал, знайти та знешкодити заряди. Ти зможеш відстежити машину Вейна за допомогою наших жучків. Ти врятуєш мене, як робив це завжди. Але для цього мені потрібно піти.
​Він дивився на мене, і в його очах я бачила такий глибокий, невимовний біль, що мені здалося, ніби моє власне серце зараз розірветься на шматки. Він розумів, що я права. Кожна цифра, кожен логічний крок у його голові зараз підтверджували мою жахливу правоту. Це був єдиний шанс для нас обох.
​— Я знайду тебе, — прошепотів він, притискаючи свою чоло до мого. Його руки тремтіли, коли він обіймав мене за талію. — Чуєш мене, Таміло? Де б ти не була, що б він із тобою не зробив... я знайду тебе. Я рознесу це місто по цеглині, але поверну тебе додому.
​— Я знаю, — я ніжно поцілувала його в губи — швидко, солоно від моїх сліз, але з усією пристрастю та вірою, на яку була здатна. — А тепер запускай свій секундомір, коханий. Твій час пішов.
​Я швидко розвернулася, схопила свій плащ і, не озираючись, щоб не втратити залишки мужності, вибігла з офісу.
​Дощ на вулиці миттєво обпік моє обличчя холодними краплями. Я швидко перейшла дорогу, тримаючи руки в кишенях плаща, де серед косметики та дрібниць лежала моя остання зброя — невелика металева ручка-ліхтарик із вбудованим шокером короткої дії. Це було мізерно мало проти професійного найманця, але це було все, що я мала.
​Двері чорного мінівена повільно відчинилися, як тільки я наблизилася на відстань кількох кроків. Всередині панувала напівтемрява, розбавлена лише слабким неоновим світлом приладової панелі.
​— Швидше, пташко, — пролунав знайомий голос із глибини салону. — Мені не подобається європейська погода.
​Я без вагань ступила всередину. Двері за мною миттєво зачинилися з глухим, герметичним звуком, і машина плавно рушила з місця, розрізаючи колесами глибокі калюжі.
​Маркус Вейн сидів на задньому сидінні навпроти мене. Він виглядав так само, як і в Неаполі: холодний, розрахунковий погляд, тонкий шрам на щоці й ідеально пошитий темний костюм. У його руках був невеликий електронний планшет, на якому світилася карта нашого району з трьома червоними крапками — точками розташування вибухівки в нашому будинку.
​— Розумна дівчинка, — посміхнувся він, не поспішаючи прибирати палець від екрана, де була кнопка активації детонаторів. — Твій хлопчик виявився достатньо кмітливим, щоб не робити дурниць. Він зараз, мабуть, гарячково біжить до підвалу, намагаючись врятувати свої дорогоцінні сервери.
​— Він рятує не сервери, Вейне, — холодно відповіла я, сідаючи на протилежне сидіння і намагаючись тримати спину максимально рівно, попри тремтіння в колінах. — Він рятує наше життя. І якщо ти думаєш, що зможеш піти звідси безперешкодно, ти сильно недооцінюєш його математику.
​— О, я дуже поважаю його математику, — Вейн вимкнув екран планшета й поклав його поруч із собою. — Саме тому ми зараз їдемо на закритий складський комплекс біля порту. Там у мене є все необхідне для того, щоб показати тобі, як руйнуються будь-які системи. А твій Дмитро... навіть якщо він знайде вибухівку, йому знадобиться щонайменше п'ятнадцять хвилин, щоб розібратися з моїми частотними пастками. До того часу ми вже будемо далеко.
​Я мовчки дивилася в бічне вікно, за яким швидко проносилися розмиті дощем силуети будинків. Я знала, що Дмитро вже почав свою роботу. Кожна секунда зараз була на вагу золота.
​Тим часом у темному, вологому підвалі нашого офісного будинку Дмитро стояв на колінах перед головним розподільним щитком. Його тактичний ліхтар вихоплював із темряви складне сплетіння дротів, серед яких була закріплена невелика пластикова коробка з миготливим червоним світлодіодом — перший заряд Вейна.
​Його дихання було частим, але руки залишалися стабільними, як у професійного нейрохірурга. Перед його очима в голові миготіли сотні алгоритмів та схем детонаторів, які він коли-небудь вивчав.
​— Так, Маркусе, — прошепотів він крізь зуби, підносячи до дроту спеціальні щипці з ізоляцією. — Ти використовуєш стару військову схему з подвійним контуром та частотною пасткою на 433\text{ МГц}. Класика. Але ти забув, що я розробляв аналогічні системи безпеки для державних архівів сім років тому.
​Він зробив швидкий, точний рух. Клацання. Червоний світлодіод на першому заряді згас, змінившись рівним зеленим світлом.
​— Один є, — видихнув Дмитро, підхоплюючись на ноги й кидаючись углиб підвалу до другої точки, яку він вирахував за допомогою свого портативного сканера частот. — Тримайся, Таміло. Будь ласка, тримайся. Я вже йду.
​Чорний мінівен заїхав на територію занедбаного портового складу. Величезне приміщення зустріло нас напівтемрявою, запахом мазуту, іржавого металу та вогкості. Машина зупинилася посеред порожнього ангара, де під стелею тьмяно горіла одна-єдина лампа, розгойдуючись від протягу і створюючи довгі, рухливі тіні на стінах.
​— Виходь, пташко, — Вейн першим відкрив двері й зробив жест рукою, запрошуючи мене назовні. Його водій, кремезний чоловік із кам’яним обличчям, вискочив слідом, тримаючи руку на кобурі під піджаком.
​Я вийшла з машини, швидко оцінюючи обстановку. Простір був величезним, сховатися тут у разі стрілянини було ніде. Моїм єдиним шансом було виграти час та спробувати дезорієнтувати їх до появи Дмитра.
​— Отже, ми на місці, — сказала я, складаючи руки на грудях і намагаючись виглядати максимально впевнено. — Що далі, Вейне? Ти збираєшся записати чергове відео з погрозами для мого чоловіка чи просто вирішив влаштувати тут фінал своєї невдалої кар'єри?
​Вейн повільно підійшов до мене. Його очі звузилися, а на обличчі знову з'явилася та сама холодна, неприємна посмішка.
​— Ти дуже смілива для дівчини, яка знаходиться за крок від смерті, Таміло, — тихо сказав він, дістаючи з кишені невеликий металевий кейс. — У цьому кейсі — ампула з синтетичним токсином швидкої дії. Той самий препарат, який використовували твої знайомі в кулінарному шоу, тільки в тисячу разів концентрованіший. Жодного сліду в організмі після смерті. Офіційний діагноз — гостра серцева недостатність через стрес. Твій Дмитро отримає твоє тіло абсолютно неушкодженим, але бездиханним. Це буде моя йому відповідь. Моє власне рівняння, яке він ніколи не зможе розв'язати.
​Він відкрив кейс, дістаючи звідти одноразовий шприц із прозорою рідиною. Водій зробив крок до мене, збираючись зафіксувати мої руки.
​У цей момент я зрозуміла, що час для розмов закінчився. Хаос мав увімкнутися на повну потужність.
​Я різко викинула руку вперед, дістаючи з кишені свою ручку-шокер, і з усієї сили ткнула її в шию водія, який стояв найближче до мене. Тріск електричного розряду. Чоловік із глухим стогоном повалився на бетонну підлогу, судорожно сіпаючись.
​Вейн миттєво зреагував, кидаючись на мене, але я встигла відскочити вбік, перекидаючи на його шляху важку металеву бочку з-під масла. Бочка з гуркотом покотилася по бетону, змушуючи найманця втратити рівновагу на секунду.
​Я кинулася бігти вглиб ангара, намагаючись сховатися за завалами старих дерев'яних ящиків та контейнерів.
​— Ти не втечеш, Таміло! — пролунав за моєю спиною розгніваний голос Вейна. Його кроки швидко наближалися. — Тут немає потягів та шовкових гамаків, щоб тебе врятувати!
​Я забігла за черговий поворот між контейнерами й раптово вперлася в глуху стіну. Виходу не було. Попереду — залізна перегородка, позаду — кроки мого вбивці.
​Я повернулася, важко дихаючи і стискаючи в руці свій єдиний ліхтарик-шокер, який уже майже розрядився після першого удару.
​Маркус Вейн повільно вийшов з-за рогу. Його ідеальний костюм був злегка забруднений маслом, а на лобі з'явилася напружена жила. У його руці все ще був шприц із токсином.
​— Гра закінчена, пташко, — тихо сказав він, крок за кроком наближаючись до мене. — Твій час вичерпано.
​Він зробив різкий випад вперед, хапаючи мене за горло і притискаючи до залізної стіни контейнера. Я відчула, як перекривається доступ кисню, в очах почали з'являтися темні плями, а рука зі шприцом повільно наближалася до моєї шиї. Я намагалася вдарити його шокером, але він легко заблокував мою руку своєю міцною долонею.
​— Прощавай, Таміло... — прошепотів він.
​Бах!
​Раптовий оглушливий звук удару заліза об залізо розлігся по всьому ангару. Величезні металеві ворота складу з тріском відчинилися, і всередину на шаленій швидкості влетів наш знайомий синій седан. Машина з виском шин занеслася на вологому бетоні, збиваючи на своєму шляху ящики, і зупинилася за пів метра від нас, засліплюючи Вейна потужним світлом фар.
​Двері водія вилетіли з петель, і з салону вискочив Дмитро. Його пальто було розстебнуте, сорочка розірвана на плечі, а обличчя виглядало так, ніби він щойно повернувся з пекла. Але в його руках був наш важкий металевий домкрат — зброя, яка в його руках виглядала набагато небезпечнішою за будь-який пістолет.
​— Відпусти її, Вейне! — його голос пролунав як удар грому.
​Вейн на секунду забарився від несподіванки, і цього моменту мені вистачило. Я з усієї сили вдарила його коліном у живіт. Найманець зігнувся навпіл, випускаючи мене зі своїх залізних обіймів. Я впала на коліна, жадібно ковтаючи холодне повітря і кашляючи.
​Дмитро діяв без жодних вагань та математичних розрахунків. Це була чиста, первісна лють чоловіка, який захищає свою жінку. Він у два кроки опинився біля Вейна, і його перший удар домкратом змусив найманця відлетіти на кілька метрів назад, збиваючи собою стопку металевих труб.
​Вейн спробував підвестися, тягнучись до кишені, де, мабуть, була зброя, але Дмитро вже був зверху. Він наніс ще один потужний удар, вибиваючи пістолет із його рук, а потім просто притиснув важке залізо до горла найманця, фіксуючи його на підлозі.
​— Все закінчено, Маркусе, — важко дихаючи, промовив Дмитро. Його голос був тихим, холодним і страшним у своїй рішучості. Його очі дивилися на Вейна з такою нещадністю, що той вперше за весь час по-справжньому злякався. — Твої заряди деактивовані. Твій водій знешкоджений. А ти... ти більше ніколи не підійдеш до моєї дружини на відстань навіть одного кілометра. Бо наступного разу мої розрахунки будуть набагато менш гуманними.
​Вейн приречено затих, розуміючи, що будь-який рух зараз коштуватиме йому життя.
​Через годину ангар порту вже був оточений машинами Інтерполу та швидкої допомоги. Маркуса Вейна та його водія виводили в кайданках під суворим конвоєм спецназу. Цього разу його кримінальна кар'єра була завершена остаточно — доказів, які ми зібрали за останні справи, вистачило б на кілька довічних термінів у найсуворіших тюрмах світу.
​Ми з Дмитром сиділи на задньому сидінні нашого седана. Я була загорнута в теплий вовняний плед, який мій чоловік завжди тримав у багажнику на випадок моїх чергових «імпровізацій». Моє горло все ще боліло, а руки злегка тремтіли, але всередині панувала абсолютна, кришталево чиста полегкість.
​Дмитро сидів поруч, обережно тримаючи мою долоню у своїх руках. Його пальці ніжно гладили платинову каблучку на моєму пальці, ніби перевіряючи, чи вона дійсно на місці.
​— Як ти знайшов мене так швидко? — тихо запитала я, притискаючись своєю головою до його плеча. — Ти ж казав, що тобі знадобиться щонайменше п'ятнадцять хвилин лише на деактивацію першого заряду.
​Дмитро тихо засміявся — втомлено, але з такою безмежною ніжністю, що моє серце знову розтануло.
​— Я збрехав Вейну через твій телефон, коли перехопив частоту, — відповів він, цілуючи мене в маківку. — Насправді мені знадобилося рівно чотири хвилини та дванадцять секунд на всі три заряди. А решту часу я витратив на те, щоб наздогнати твій мінівен. Я встановив мікротрекер у підкладку твого плаща ще в Каїрі. Після всього, що ми пережили, я просто не міг дозволити собі відпустити тебе без резервного каналу зв'язку.
​Я здивовано підвела голову, дивлячись на нього.
— Ти засунув мені в плащ жучок? Без мого відома?
​— Це називається превентивною безпекою, кохана, — Дмитро хитро посміхнувся, хоча в його очах все ще світилися залишки пережитого страху за мене. — І, як бачиш, ця математична модель сьогодні врятувала твій улюблений хаос від остаточного зникнення.
​— Ну добре, — я посміхнулася, міцніше притискаючись до нього й заплющуючи очі. — Цього разу я прощаю тобі твій тотальний контроль. Але тільки тому, що ти так ефектно розніс ті ящики своїм синім седаном. Це було дуже сексуально, Дімо.
​— Я внесу цей маневр у наш постійний протокол тактичних дій, — прошепотів він, обіймаючи мене ще міцніше.
​Дощ за вікном машини поступово вщухав, поступаючись місцем першим несміливим променям ранкового сонця, які пробивалися крізь важкі хмари над портом. Наше рівняння з багатьма невідомими знову було розв'язане. І попереду на нас чекав новий день, у якому більше не було місця тіням минулого — лише нашому спільному, безмежному і такому прекрасному майбутньому.