Розділ 10. Формула абсолютного хаосу, або Найкращий план у світі

​Каїрська спека залишилася позаду, змінившись прохолодним, вологим повітрям рідного міста. Величезне панорамне вікно нашого офісу на мансардному поверсі виходило на старі дахи, покриті зеленкуватою патиною, та шпилі соборів, які зараз повільно тонули у фіолетових сутінках вечора. На столах панував звичний, але тепер якийсь по-особливому рідний контраст: на моїй половині височіла гора роздрукованих кольорових досьє, стояла напівпорожня чашка з-під кави із залишками кориці, лежало кілька яскравих блокнотів і пара розсипаних скріпок; на половині Дмитра все було стерильно — ноутбук під ідеальним кутом у сорок п'ять градусів до краю столу, підставка для олівців, де кожен предмет дивився суворо в один бік, і кришталево чистий попільничка, яка ніколи не використовувалася за призначенням.
​Я сиділа в кріслі, закинувши ноги на підлокітник, і крутила в пальцях ту саму золоту механічну лілію з Єгипту. Після того як Інтерпол офіційно підтвердив отримання всіх кодів і висловив нам таку глибоку вдячність, що її ледь не вистачило на відкриття філії в Парижі, нам дали цілий тиждень офіційної відпустки. Але замість того, щоб поїхати на якісь острови, ми чомусь знову опинилися тут, у своєму штабі. Мабуть, адреналін став нашою спільною зоною комфорту.
​— Дмитре, — ліниво протягнула я, спостерігаючи, як мій напарник (хоча слово «напарник» тепер викликало в моєму животі цілий рій приємних метеликів) зосереджено вносить якісь фінальні правки у звіт. — Ти розумієш, що ми щойно закрили справу міжнародного масштабу? Нас шукав Вейн, нас ледь не переїхав італійський потяг, ми дихали піском пустелі... А ти сидиш і перевіряєш коми у фінансовому звіті для податкової.
​Дмитро повільно зняв свої іміджеві окуляри в тонкій оправі, поклав їх точно на футляр і повернувся до мене. Його обличчя, зазвичай таке непроникне і суворе, тепер пом'якшало. В куточках очей залягли ледве помітні зморшки від посмішки, яку він більше не намагався приховати.
​— Таміло, податкова служба набагато небезпечніша за Маркуса Вейна та всю неаполітанську мафію разом узятих, — спокійно і з ледь помітною іронією відповів він. — Мафія діє за поняттями, а податкова — за інструкціями. Проти інструкцій у мене немає зброї, окрім ідеального порядку в документах. До того ж... я завершую не фінансовий звіт.
​Я зацікавлено випрямилася в кріслі, опустивши ноги на підлогу.
— А що ж тоді? Невже новий логістичний план нашої наступної подорожі?
​Дмитро підвівся, обійшов свій стіл і підійшов до мене. На ньому була проста темно-синя сорочка з підкатаними рукавами, яка відкривала міцні передпліччя, і я мимоволі згадала, як ці самі руки тримали мене на балконі в Неаполі та як міцно вони обіймали мене в каїрському кафе. Він зупинився поруч, спершись на край мого столу, прямо посеред мого паперового хаосу.
​— Я складав матрицю сумісності, — тихо промовив він, дивлячись на мене зверху вгору своїм глибоким, теплим поглядом.
​— Матрицю сумісності? — я підняла брову, намагаючись не засміятися. — І для кого ж? Для наших кавових автоматів чи для нових відмичок?
​— Для нас, Таміло, — Дмитро взяв із мого столу один із чистих аркушів, дістав ручку й швидко накреслив дві осі координат. — Протягом останніх дев'яти справ я проводив ретельний аналіз нашої взаємодії. Я вимірював ефективність твоїх імпровізацій проти моїх математичних моделей. І знаєш, до якого висновку я дійшов?
​— До того, що я повний кошмар для твоєї нервової системи? — хихикнула я, підсуваючись ближче.
​— Саме так. Ти — абсолютна аномалія в будь-якій відомій мені системі. Але, згідно з графіком відхилень, саме в ті моменти, коли ти порушувала мій план — будь то падіння з маренгою на кулінарному шоу чи твоє раптове акторське безумство у Франції — наша загальна ефективність зростала на 417\%. Це математичний парадокс. Твій хаос не руйнує мій порядок. Він його доповнює. Ми як два елементи в хімічній реакції, які окремо є стабільними, але разом... створюють чисту енергію.
​Я відчула, як моє серце пропустило удар від цих його «математичних» компліментів. Дмитро міг виражати свої почуття через графіки та формули, але в цьому було стільки щирості та справжньої, глибокої прихильності, що жодні класичні романтичні вірші не могли з цим зрівнятися.
​Я піднялася з крісла, опинившись з ним майже на одному рівні. Відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів. Пахло його улюбленим парфумом із нотками кедра та свіжим папером.
​— То яка ж фінальна формула цієї матриці, пане головний аналітику? — прошепотіла я, дивлячись на його губи.
​— Формула проста, — Дмитро обережно поклав руки мені на талію, притягуючи до себе. Його долоні були гарячими, а хватка — впевненою. — Повний відказ від спроб передбачити майбутнє. Я більше не хочу планувати наші кроки наперед, якщо в цих кроках немає місця твоїй чарівній непередбачуваності.
​Він нахилився і поцілував мене. Цей поцілунок не був схожий на той швидкий і повний адреналіну поцілунок на підземній парковці чи на гарячий каїрський вибух емоцій. Він був повільним, глибоким, домашнім і неймовірно надійним. Я заплющила очі, відчуваючи, як його пальці злегка заплуталися в моєму волоссю, а весь світ за межами цієї мансарди перестав існувати. Усі наші попередні дев'ять розділів — з усіма дурними весільними сукнями, розірваними штанами через котів, пристрасними танго під прикриттям, перевернутими йога-гамаками та солодким кремом на щоках — були лише прелюдією до цього моменту абсолютного спокою і впевненості один в одному.
​Коли ми нарешті відсторонилися один від одного, Дмитро все ще тримав мене в обіймах, не збираючись відпускати. Його погляд ковзав по моєму обличчю, ніби він намагався запам'ятати кожну деталь.
​— До речі, про плани, — раптом з хитрою посмішкою промовив він, дістаючи з кишені штанів маленький, але дуже витончений предмет.
​Я подивилася вниз і затамувала подих. Це була не флешка, не ключ від сейфа і не нова шпилька з мікрокамерою. На його долоні лежала тонка платинова каблучка, виконана у вигляді переплетених ліній — ідеально рівної геометрії та хаотичної, живої гілочки з крихітним, неймовірно чистим діамантом у центрі.
​— Дмитре... — мій голос зрадницьки затремтів, а на очах виступили сльози. — Це...
​— Це єдиний пункт, який я вніс у свій графік на сьогодні без твого відома, — тихо і з ніжністю сказав він, беручи мою ліву руку. — Я знаю, що ми обіцяли собі ніколи не змішувати роботу з особистим життям. Але ми зламали це правило ще в першому розділі. Таміло, ти погодишся стати моїм постійним, офіційним і абсолютно некерованим партнером не лише в агентстві, а й у житті? Ти вийдеш за мене? Тільки цього разу — по-справжньому. Без підставних гостей, без фальшивих документів і без моїх спроб втекти через вікно.
​Я дивилася на каблучку, потім на його обличчя, на якому зараз читалося стільки хвилювання, скільки я не бачила навіть перед обличчям смертельної небезпеки в Італії. Мій залізний аналітик чекав моєї відповіді так, ніби від цього залежала робота всього всесвіту.
​— Так, — вимовила я крізь сльози, що вже котилися по щоках. — Сто тисяч разів так, Дімо! Я згодна.
​Він обережно одягнув каблучку на мій палець, і вона підійшла просто ідеально — міліметр у міліметр, як і все, що робив Дмитро. Я знову кинулася йому на шию, голосно сміючись від щастя. Він підхопив мене, кружляючи посеред офісу, і кілька папок із мого столу з шелестом полетіли на підлогу, розсипаючи аркуші паперу.
​— Ну от, — пробурмотів Дмитро мені в маківку, хоча в його голосі було чути лише безмежну радість. — Твій хаос уже почав діяти. Перші жертви серед документів.
​— Це не хаос, коханий, — я відсторонилася, витираючи сльози й дивлячись на розсипані папери. — Це святковий салют на честь нашого нового спільного плану. Пліч-о-пліч. До кінця.
​Ми стояли біля вікна, тримаючись за руки, і дивилися, як нічний Каїр, Рим чи Неаполь поступаються місцем нашому власному місту, де починалася нова, найбільша і найцікавіша справа нашого життя. Справа, в якій не було інструкцій, але була абсолютна, чиста і перевірена всіма існуючими законами фізики та серця любов.