Розділ 9. Каїрський експрес та прокляття логістики

​— Дмитре, якщо ти ще раз звіришся зі своєю екселівською таблицею «Оптимізація переміщення у пустельних умовах», я згодую її найближчому верблюду, — я витерла піт із чола й активніше замахала солом'яним капелюхом.
​— У цій таблиці, Таміло, прораховано найкоротший шлях до залізничного вузла Гізи, — занудно, але з любов'ю відчеканив мій напарник. Навіть за сорокаградусної спеки в Каїрі він примудрився виглядати як модель із журналу «Сафарі-шик»: лляна світла сорочка (ідеально випрасувана, попри три години в купейному вагоні), штани пісочного кольору і сонцезахисні окуляри, в яких відображалися суворі контури пірамід.
​Ми опинилися в Єгипті не заради круїзу по Нілу. Ватиканський шифрувальний диск, який ми так ефектно відбили у Маркуса Вейна під Неаполем, виявився лише половиною головоломки. Щоб зчитати коди давніх орденів, потрібна була друга частина — механічний ключ-покажчик, схожий на золоту лілію. І за даними нашого інформатора з Інтерполу, Вейн, який дивом уникнув арешту в Італії, уже випередив нас. Він викупив «лілію» у чорних копачів у Луксорі й тепер прямував на закриту зустріч із замовником у Каїрі.
​Наше завдання: перехопити Вейна прямо під час руху в потязі «Луксор–Каїр», забрати ключ і не дозволити його найманцям влаштувати міжнародний скандал у переповненому експресі.
​— Потяг прибуває на третю колію за дві хвилини, — Дмитро сховав телефон у кишеню й підійшов ближче до краю перону, ненав'язливо прикриваючи мене своїм широким плечем від хаотичного натовпу туристів та місцевих торговців каркаде. — Вейн викупив усе перше купе у вагоні-люкс. Його люди контролюють тамбури.
​— Значить, знову діємо за моєю улюбленою схемою «Ураган і легке безумство»? — я грайливо поправила сонцезахисні окуляри.
​— Ні, Таміло. Сьогодні ми діємо за планом «Холодний розрахунок». Жодного хаосу. Я заходжу з боку вагона-ресторану як перевіряючий квитки, а ти...
​— А я вже купила квиток у сусіднє купе під ім'ям ексцентричної французької археологині, — перебила я його, показуючи електронний бланк на екрані. — Поки ти прораховував логістику, я зорієнтувалася на місцевості.
​Дмитро лише важко зітхнув, але в його очах промайнула добре знайома мені іскра захоплення.
​Усередині каїрського експреса панувала прохолода від кондиціонерів. Вагон-люкс зустрів нас важкими килимами та приглушеним світлом. Я пройшла на своє місце, похитуючи стегнами й тримаючи в руках величезну теку з «кресленнями розкопок» (всередині якої, звісно, був наш старий добрий набір відмичок та паралізуючий спрей).
​Маркус Вейн сидів у купе №1. Двері були прочинені, і я встигла помітити його жорсткий профіль. На столику перед ним лежав невеликий шкіряний мішечок, крізь тканину якого вгадувалися гострі контури золотої лілії. Навколо купе, удаючи пасажирів, що читають газети, крутилися двоє його кремезних помічників із характерними виступами під піджаками.
​План «Холодний розрахунок» розпочався.
​З протилежного кінця вагона з'явився Дмитро. У місцевій формі залізничника, яка дивом підійшла йому за розміром (хоча в плечах тріщала), він виглядав максимально переконливо.
— Tickets, please. Controllo, — спокійним баритоном промовляв він, підходячи до найманців.
​Один із підручних Вейна незадоволено підвівся, тягнучись за гаманцем. Цього моменту мені вистачило. Я «випадково» спіткнулася об край килимової доріжки й усім своїм тілом разом із текою «креслень» полетіла прямо в купе Маркуса Вейна.
​Папери розлетілися по всьому приміщенню, засипавши стіл і самого найманця.
— Oh, mon Dieu! Пробачте! Мої розкопки в Долині Цариць! Усе переплуталося! — закричала я французькою, починаючи гарячково збирати листи зі столу, прикриваючи ними шкіряний мішечок із ключем.
​— Заберіть цю божевільну! — гаркнув Вейн, упізнавши мій голос за секунду до того, як я схопила мішечок і сховала його під широку загорнуту за пазуху течку.
​Вейн миттєво підскочив, хапаючи мене за руку, але Дмитро вже прорвався крізь охорону в тамбурі.
— Руки прибрав! — коротко і жорстко кинув мій напарник.
​Він одним потужним рухом смикнув Вейна на себе, змушуючи його випустити моє зап'ястя. Почалася швидка, глуха тиснява в тісному просторі купе. Охоронці ззовні спробували дістати зброю, але я, розвернувшись, випустила хмару паралізуючого спрею прямо в тамбур. Найманці закашлялися, втрачаючи орієнтацію.
​— Таміло, ключ у нас, тікаємо! — крикнув Дмитро, блокуючи удар Вейна стільцем-трансформером.
​Ми вискочили з вагона на ходу, якраз коли потяг скинув швидкість перед приміською станцією під Каїром. Стрибок на купу придорожнього піску виявився не дуже граційним, але результативним.
​За пів години ми вже сиділи в маленькому автентичному кафе на околиці Каїра. Навколо шумів східний базар, пахло кавою з кардамоном і кальяном, а над дахами піднімався неоновий туман нічного мегаполіса.
​На дерев'яному столі між нами лежали дві половинки одного великого секрету: Ватиканський диск та золота механічна лілія. Дмитро обережно, з хірургічною точністю, вставив ніжку лілії в центральний паз диска. Почулося складне, заворожуюче клацання старовинних шестерень. Кільця на диску почали обертатися самі собою, вишиковуючи латинські літери у чіткі координати та номери рахунків.
​— Справу... офіційно закрито, — тихо промовив Дмитро, підводячи погляд на мене. Його окуляри зсунулися на кінчик носа, а на лобі виднілася пляма від єгипетського піску. Проте він посміхався — тією самою відкритою, теплою посмішкою, яку раніше нікому не показував. — Інтерпол отримає дані через п'ять хвилин. Вейн залишився ні з чим.
​— І все це завдяки моєму ідеальному французькому акценту та твоєму аналітичному хуку, — посміхнулася я, підсовуючись ближче і накриваючи його долоню своєю.
​Дмитро переплів свої пальці з моїми. Тут, серед каїрського хаосу, спеки та звуків арабської музики, ми нарешті були в безпеці.
​— Знаєш, — тихо сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — У моїй логістичній таблиці на сьогодні був ще один дуже важливий пункт, який я збирався виконати після закриття справи.
​— Справді? І який же? Перевірка тиску в шинах нашого літака?
​Дмитро не відповів словами. Він просто нахилився через стіл, м'яко взяв мене за підборіддя і поцілував. Цей поцілунок був тривалим, солодким від місцевого рахат-лукуму і неймовірно глибоким. Увесь галас східного базару навколо нас просто зник.
​— Цей пункт, — прошепотів він, відстороняючись на міліметр і торкаючись своїм носом мого, — називається «Освідчитися найкращому хаосу у своєму житті». Я люблю тебе, Таміло. І жоден алгоритм у світі цього не змінить.
​Я відчула, як на моїх очах з'явилися сльози щастя, і міцно обняла його за шию, плюючи на всі правила конспірації. Наш каїрський експрес привіз нас у правильне місце.