Розділ 8. Неоновий туман та італійський розрахунок

​— Дмитре, якщо вірити твоєму «ідеальному покроковому графіку», ми мали заселитися в готель ще годину тому, а не сидіти в кущах олеандрів з видом на приватний причал, — я тихо поправила на плечі ремінь оптичного прицілу.
​— У моєму графіку, Таміло, не було враховано, що італійська мафія перенесе закритий аукціон на шість годин раніше через раптовий візит карабінерів, — Дмитро навіть не кліпнув, дивлячись у потужний бінокль нічного бачення.
​Ми перебували на околиці Неаполя, на закритій віллі, яка належала відомому контрабандисту антикваріату — дону Чезаре. Наше детективне агентство отримало міжнародне замовлення від Інтерполу. Хтось викрав із таємних архівів Ватикану унікальний шифрувальний диск епохи Відродження, за допомогою якого можна було отримати доступ до засекречених рахунків давніх релігійних орденів. Сума на кону була такою, що за неї можна було купити невелику острівну країну. Диск мали продати сьогодні на нічному аукціоні «для своїх».
​Але цього разу завдання ускладнювалося трьома гостросюжетними факторами:
​Нам довелося працювати без жодної легальної підтримки — у разі провалу нас просто оголосили б міжнародними злочинцями.
​Система безпеки вілли була підключена до датчиків пульсу охорони: якщо вирубити хоча б одного охоронця, увімкнеться загальна сирена.
​Головне — покупцем диска виступав не хто інший, як Маркус Вейн, небезпечний міжнародний найманець, який три роки тому ледь не відправив Дмитра на той світ під час операції в Будапешті.
​— Вейн уже всередині, — Дмитро опустив бінокль, і я помітила, як на його щелепі знову заходили жорна. Минуле знову наздоганяло його, але тепер поруч була я. — Обмін відбудеться в скляній галереї на третьому поверсі. У нас є рівно сім хвилин, поки вони перевірятимуть автентичність диска.
​— Тоді час для моєї улюбленої частини — витонченого проникнення з елементами легкої кардіотравми, — посміхнулася я, перевіряючи кріплення альпіністського троса на поясі.
​Ми діяли як єдиний механізм. Жодних датчиків пульсу ми не чіпали. Замість цього Дмитро за допомогою портативного лазера заблокував камери спостереження на північному фасаді, створивши «сліпу зону» рівно на сорок секунд. За цей час ми злетіли по канатній системі прямо на балкон третього поверху.
​Скляна галерея зустріла нас приглушеним світлом і ароматом дорогого тютюну. Сховавшись за масивною мармуровою статуєю Посейдона, ми побачили картину: дон Чезаре, сивий чоловік у шовковому халаті, відкривав оксамитовий футляр. Усередині виблискував золотом стародавній диск із рухомими кільцями. Навпроти нього стояв Вейн — високий, шрамований чоловік із холодними очима рептилії.
​— Гроші на рахунку, Чезаре, — прохрипів Вейн, протягуючи руку до футляра.
​— Нам потрібен диск, а не їхні розбірки, — шепнув Дмитро мені на вухо. Його дихання лоскотало мою шкіру, змушуючи серце битися швидше, попри смертельну небезпеку.
​— Я відімкну світло через головний щиток за дві секунди. Лови диск, — відповіла я, дістаючи з кишені ЕМП-гранату (електромагнітний імпульс короткої дії), яку ми лагідно називали «гасилкою».
​Короткий замах — і граната котиться під стіл.
Спалах. Тріск.
Уся вілла миттєво занурилася в абсолютну, непроглядну темряву. Почулися крики італійською, гуркіт перевернутих стільців.
​Я кинулася вперед, орієнтуючись за пам'яттю. Мої пальці намацали прохолодний оксамит футляра саме в той момент, коли чиясь залізна хватка вчепилася в моє зап'ястя. Це був Вейн.
​— Попалася, пташко, — просичав він у темряві.
​Але тут із темряви прилетів бездоганно розрахований, сухий аналітичний хук справа від Дмитра. Вейн глухо ойкнув і випустив мою руку.
​— Назад від моєї жінки, Вейн! — рикнув Дмитро, хапаючи мене за талію і буквально перекидаючи через перила балкона, де вже був закріплений наш евакуаційний трос.
​Ми полетіли вниз, у неоновий туман неаполітанської ночі, під акомпанемент автоматних черг, які прошивали повітря над нашими головами.
​Через десять хвилин наш орендований спортивний «Альфа Ромео» вже летів по серпантину вздовж узбережжя Амальфі. Позаду, на безпечній відстані, блимали фари трьох чорних позашляховиків переслідувачів.
​— Дмитре, вони нас наздоганяють! Твоя геометрія руху каже, що на наступному повороті вони нас просто протаранять! — кричала я, намагаючись вставити Ватиканський диск у захисний кейс.
​— Вони нас не протаранять, — спокійно відповів Дмитро, різко перемикаючи передачу. Його очі горіли тим самим азартом, який я так любила. — Тому що за один кілометр звідси — залізничний переїзд. І за моїми розрахунками, через тридцять секунд там проходитиме нічний експрес «Рим-Палермо».
​— Ти знущаєшся?! Ти хочеш проскочити перед потягом?!
​— Довіряй мені, Таміло. Ти сама вчила мене жити в хаосі.
​Машина ревела, шини горіли на крутих поворотах. Попереду вже показалися червоні вогні шлагбаума, що повільно опускався, і почувся оглушливий гудок локомотива. Позашляховики мафії позаду почали гальмувати, розуміючи безумство нашого маневру.
​Дмитро витиснув педаль газу в підлогу. «Альфа Ромео» буквально злетіла на залізничному насипі, пробиваючи пластиковий шлагбаум. Я заплющила очі, відчуваючи, як за міліметр від нашого заднього бампера з грохотом проноситься гігантська залізна стіна потяга.
​Різкий занос, запах паленої гуми — і ми опинилися на іншій стороні колії, абсолютно вільні, під тихий шум морського прибою. Переслідувачі залишилися відрізаними назавжди.
​Ми зупинилися на високій скелі з видом на нічний Неаполь. Місто внизу світилося мільйонами вогнів, відбиваючись у спокійній воді тирренського моря.
​Дмитро вимкнув двигун і втомлено відкинувся на шкіряне сидіння. Футляр із Ватиканським диском безпечно лежав на моїх колінах.
​— Сім хвилин і двадцять секунд, — тихо промовив він, повертаючись до мене. На його щоці була невелика подряпина, а сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків. — Ми запізнилися від графіка всього на двадцять секунд. Пробач.
​Я тихо засміялася, пересідаючи ближче до нього й обережно торкаючись пальцями його обличчя.
— Знаєш, Дмитре... Ці двадцять секунд були найкращими в моєму житті. Ти щойно назвав мене «своєю жінкою» там, на віллі. Це теж було за розрахунком?
​Дмитро замовк, його погляд став неймовірно глибоким і серйозним. Він перехопив мою руку, притискаючи мої пальці до своїх губ.
​— Ні, Таміло. Це єдина річ у моєму житті, яку я не можу розрахувати. Бо моя любов до тебе не піддається жодним алгоритмам. Ти — мій найкращий хаос, мій найнебезпечніший розшук і моя єдина адреса.
​Він нахилився і поцілував мене — солоно від морського бризу, пристрасно від пережитого адреналіну і так надійно, що жоден мафіозі чи найманець у світі не зміг би зруйнувати те, що було між нами. Наша закордонна справа була закрита, але наша спільна історія тільки починала свій справжній, дорослий відлік.