Розділ 7. Тіні минулого та старі рахунки

​— Тільки не кажи, що ми знову маємо когось стригти, заспокоювати чи ловити в шовкових гамаках, — Дмитро зачикрижив пальцями по керму, коли наш седан загальмував біля високої скляної будівлі фінансового консалтингу «Вектор-Капітал».
​Я поправила ремінець своєї улюбленої шкіряної сумки й хитро усміхнулася:
— О ні, любий моєму серцю скептику. Сьогодні все максимально серйозно, респектабельно та... у твоєму стилі. Жодного хаосу. Наш новий клієнт — голова наглядової ради цього фонду. Він стверджує, що хтось систематично зливає конфіденційні дані про злиття великих компаній. Але є один нюанс.
​Дмитро повернув до мене голову, і його брови злетіли вгору.
— Який нюанс?
​— Внутрішня служба безпеки запевняє, що витік організовано через стару закриту мережу, доступ до якої мали лише кілька аналітиків... п’ять років тому. Один із них — твій колишній керівник та наставник, Валерій Савченко.
​Дмитро миттєво замер. Його пальці сильніше стиснули кермо, а погляд став холодним і гострим, як крига. Я побачила, як на його щоках заходили жорна. П’ять років тому, до того як прийти в приватний розшук і стати моїм напарником, Дмитро працював провідним аналітиком у держструктурах та великих фінансових холдингах. Він ніколи детально не розповідав, чому пішов звідти, але я знала: там залишилася якась глибока, незагоєна рана.
​— Савченко, — глухо повторив Дмитро. Його голос став дивно чужим. — Валерій не міг цього зробити. Він навчив мене всього. Він... людина честі.
​— Саме тому ми тут, Дімо, — я м’яко поклала долоню на його плече, відчуваючи, яка напружена кожна його зв’язка. — Щоб довести його невинуватість. Або дізнатися правду. Але ми працюємо разом. Пам’ятаєш? Наша котерапія не була марною.
​Він повільно видихнув, накрив мою долоню своєю на кілька секунд і кивнув:
— Добре. Заходимо.
​Легенда на цей раз була простою: ми виступали в ролі незалежних аудиторів з кібербезпеки. Нас провели до головного архіву на мінус першому поверсі — царства серверних шаф, холодного синього світла та монотонного гудіння кулерів.
​Дмитро підключив свій ноутбук до центрального термінала. Його пальці літали по клавіатурі з неймовірною швидкістю. На його обличчі знову з’явилася та сама абсолютна зосередженість, яка завжди мене заворожувала.
​— Дивно, — пробурмотів він за пів години. — Слід веде не до зовнішніх хакерів. Запити на копіювання файлів надходять безпосередньо з цього термінала. І для входу використовується... мій старий цифровий підпис.
​Я ледь не впустила свій планшет.
— Твій підпис? Але ж ти звільнився п’ять років тому!
​— Його мали анулювати, — Дмитро підвівся, його обличчя зблідло. — Хтось зберіг резервну копію мого ключа шифрування. Валерій... тільки він мав доступ до архівних копій мого профілю.
​— Дімо, зачекай. Якщо твій підпис використали, це означає, що тебе підставили ще тоді?
​Він не встиг відповісти. У кінці серверного коридору почувся тихий шурхіт кроків. Ми миттєво сховалися за одну з масивних металевих шаф.
​Крізь щілину я побачила чоловіка у сірому класичному костюмі. Волосся з легкою сивиною, втомлений погляд — він виглядав точно так, як на фото Валерія Савченка, яке я бачила в матеріалах справи. Він підійшов до термінала, тримаючи в руках флеш-накопичувач.
​Дмитро зробив крок із тіні раніше, ніж я встигла його зупинити.
— Валерію Йосиповичу.
​Чоловік здригнувся і різко повернувся. Побачивши Дмитра, він на мить застиг, а в його очах промайнула суміш переляку та глибокого сорому.
​— Дмитре? — тихо промовив він. — Що ти тут робиш?
​— Те саме, що й п’ять років тому, — Дмитро підходив повільно, його голос тремтів від прихованого болю. — Намагаюся зрозуміти, чому моя робота і моє ім’я знову використовуються для крадіжки. Тоді... коли мене звинуватили у зливі даних оборонного тендеру, і мені довелося піти з вовчим квитком... Це були не хакери, так? Це були ви.
​Валерій опустив голову. Його плечі безсило опустилися.
— У мене не було вибору, Дімо. Моя донька... її лікування за кордоном коштувало стільки, скільки я б не заробив за три життя. Мені запропонували угоду. Я мав лише поділитися твоїми кодами доступу. Я думав, тебе просто звільнять, що твій талант дозволить тобі легко знайти нову роботу... Я не хотів ламати тобі життя.
​— Але зламали, — тихо сказала я, виходячи з-за шафи й стаючи поруч із Дмитром. Я бачила, як міцно він стиснув кулаки, намагаючись стримати емоції. Його минуле, його зруйнована кар’єра, роки недовіри до людей — усе це зараз стояло перед ним у вигляді цієї літньої, зламаної людини.
​— І зараз вони знову притисли мене, — прошепотів Валерій, показуючи флешку. — Вони погрожують оприлюднити старі документи. Вони змусили мене знову скористатися твоїм архівним ключем. Сьогодні о дев’ятій вечора я маю передати ці дані їхньому кур’єру на підземній парковці.
​— Хто вони? — різко запитав Дмитро.
​— Представники конкурентів. Я не знаю імен, лише номер машини й кодове слово.
​Дмитро мовчав кілька секунд. Його раціональний мозок зараз вів запеклу боротьбу з особистими почуттями. Нарешті він подивився на мене. В його очах більше не було холоду — там була німа підтримка, яку ми виростили за ці шість пригод.
​— Ми закриємо цей рахунок, — сказав Дмитро, повертаючись до свого наставника. — Ви дасте їм порожню флешку. А ми з Тамілою зустрінемо вашого кур’єра.
​О 20:50 підземна парковка «Вектор-Капіталу» була майже порожньою. Тьмяне світло люмінесцентних ламп створювало довгі зловісні тіні.
​Ми з Дмитром сиділи в нашому авто за кілька десятків метрів від місця зустрічі.
Дмитро мовчки дивився на лобове скло. Його профіль здавався висіченим із каменю.
​— Ти як? — тихо запитала я, накриваючи його руку своєю.
​Він повернув долоню і міцно, майже судорожно стиснув мої пальці.
— Я стільки років думав, що це я десь помилився. Аналізував кожен свій крок, кожен алгоритм. А виявилося... це була просто зрада людини, якій я вірив найбільше.
​— Ти ні в чому не винен, Дімо, — я нахилилася ближче, заглядаючи в його втомлені очі. — Ти найкращий аналітик і найкращий детектив, якого я знала. І ти не один. Тепер у тебе є я. А я твої коди доступу нікому не віддам. Навіть за всі пончики світу.
​Дмитро раптом тихо хмикнув, і напруга в його обличчі трохи спала. Він підніс мою руку до своїх губ і ніжно поцілував тильний бік долоні.
— Дякую, Таміло. Твій хаос — це найкраще, що трапилося в моєму житті.
​У цей момент на парковку повільно заїхав чорний позашляховик із тонованим склом. Він зупинився біля колони, де мав чекати Валерій.
​— Почалося, — зібралася я. — Наша легенда: ми випадкові перехожі, які шукають свій автомобіль. Якщо кур’єр спробує забрати флешку і втекти, ти блокуєш виїзд нашою машиною, а я працюю в контакті.
​— Будь обережна, — Дмитро серйозно подивився на мене. — Цього разу це не веселе телешоу.
​Я вислизнула з машини. Хиткою, трохи невпевненою ходою (вдаючи, що шукаю ключі в сумочці) я попрямувала повз чорний позашляховик. Валерій Савченко вже стояв біля водійського вікна, протягуючи флешку чоловікові в чорному кашкеті, який сидів за кермом.
​— Давай швидше, старий, — грубо кинув водій, вихоплюючи накопичувач. — І щоб без дурниць.
​У цей момент я «випадково» спіткнулася об обмежувач паркування і з гучним зойком полетіла вперед, падаючи прямо на капот позашляховика. Моя сумка розкрилася, і її вміст — косметика, блокноти, ключі — розсипався по бетону під колеса машини.
​— Ой, лишенько! Вибачте! — закричала я, починаючи хаотично збирати речі прямо перед бампером, фактично блокуючи можливість машині рушити з місця без наїзду на мене.
​— Гей, згинь звідси, дурепо! — крикнув водій, намагаючись завести двигун.
​Але Дмитро діяв блискавично. Наш седан з виском шин вилетів із-за колони й заблокував позашляховик ззаду, перекриваючи єдиний шлях до відступу. Дмитро вискочив з авто, тримаючи в руках увімкнений планшет.
​— Служба безпеки «Вектор-Капітал» та приватне детективне агентство, — голосно й упевнено заявив він, підходячи до вікна водія. — Запис передачі викрадених даних щойно завантажено на хмару. Поліція вже на під’їзді до паркінгу. Раджу заглушити двигун і віддати флешку.
​Водій позашляховика оцінив ситуацію, подивився на Дмитра, потім на мене, яка вже стояла з увімкненою камерою телефона, і приречено вимкнув запалювання.
​Коли приїхала поліція і затримала кур’єра, Валерій Савченко підійшов до Дмитра. На його очах блищали сльози.
— Дякую тобі, синку. І... вибач мені. Якщо це можливо.
​Дмитро мовчки кивнув. Він не став обіймати колишнього наставника, але в його погляді більше не було злості. Тільки спокійне, доросле прощення.
— Ідіть, Валерію Йосиповичу. Слідство врахує вашу співпрацю.
​Коли парковка спорожніла, і ми залишилися самі в напівтемряві підземного залу, Дмитро повільно підійшов до мене. Його плечі нарешті розслабилися, а з грудей вирвався важкий, але такий полегшений подих. П’ятирічний вантаж минулого нарешті впав із його плечей.
​— Ну що, напарнику? — тихо запитала я, посміхаючись. — Справу закрито?
​Дмитро нічого не відповів. Замість цього він зробив крок вперед, обхопив моє обличчя своїми великими, теплими долонями й притягнув до себе.
​Його губи накрили мої.
​Це був наш перший справжній поцілунок — без камер, без масок, без жодної кулінарної ванілі чи робочої легенди. Він був глибоким, пристрасним і неймовірно ніжним, сповненим усього того, що ми так довго приховували за підколками та робочими планами. Я обняла його за шию, повністю розчиняючись у цьому моменті й розуміючи: наш «поетапний шлях» нарешті привів нас саме туди, де ми й мали бути.
​Дмитро відсторонився лише на мить, притиснувшись своїм чолом до мого. Його очі сяяли щастям.
​— Знаєш, Таміло... — прошепотів він, важко дихаючи. — У моєму новому життєвому плані з’явився один дуже важливий пункт.
​— Який саме? — посміхнулася я, не випускаючи його з обіймів.
​— Бути закоханим у свого напарника. Кожного дня. Без вихідних та перерв на обід.