Розділ 6. Котерапія для «наречених»

​— Отже, Дмитре, опишіть, що саме вас найбільше дратує у вашій партнерці? Не стримуйте себе, наш кабінет — це зона абсолютної довіри та емоційної безпеки, — літня жінка у круглих окулярах та затишному в’язаному кардигані доброзичливо посміхнулася, тримаючи напоготові блокнот.
​Ми з Дмитром сиділи на м’якому шкіряному дивані в кабінеті відомого сімейного психотерапевта та за сумісництвом «гуру гармонійних стосунків» Едуарда Козака. Щоправда, сам Едуард зараз перебував під слідством нашого детективного агентства. Його підозрювали в шантажі заможних клієнтів: під час сеансів він записував їхні найінтимніші таємниці, а потім вимагав кругленькі суми за конфіденційність. Щоб знайти приховані мікрофони та сервери з компроматом у його заміському особняку-клініці, нам довелося записатися на екстрений триденний інтенсив для пар, які «перебувають на межі розриву перед весіллям».
​Дмитро повільно повернув голову в мій бік. Його карі очі за склом бутафорських іміджевих окулярів (які ми вдягли для зміни іміджу) звузилися.
​— Що мене дратує? — його голос пролунав дивно спокійно, але я відчула, як піджак на його плечах напружився. — О, навіть не знаю, з чого почати, терапевте. Можливо, з того, що вона повністю ігнорує будь-які плани? Якщо я складаю погодинний графік нашої поїздки чи бюджет на місяць, вона обов’язково знайде спосіб перетворити його на купу попелу. Або з того, що вона вважає за доцільне домальовувати літери на моїх коробках із пончиками. Чи з її звички імпровізувати там, де потрібен чіткий розрахунок... наприклад, стрибати на людей і кричати про «солодких персиків».
​Я солодко посміхнулася, міцніше стиснувши його долоню, яку для прикриття тримала у своїй руці. Мої нігті злегка впилися в його шкіру.
​— Як цікаво, любий, — пропекла я, не зводячи з нього очей. — А мене от дратує, що мій «солодкий персик» поводиться як робот-пилосос із кризою екзистенціального вибору. Він вирівнює зубні щітки у склянці за рівнем моря і готовий розплакатися, якщо траєкторія руху паперового літачка відхилилася на два міліметри. А ще він приховує свої слабкості, вдаючи залізного джентльмена, хоча насправді чхає від одного погляду на кота і висить на парканах у кумедних синіх трусиках у смужку!
​Терапевт швидко занотувала щось у свій блокнот, задоволено киваючи.
​— Чудово, просто чудово! Скільки прихованої пристрасті, скільки невисловленої образи! Ви бачите, як вони проектують свої справжні страхи один на одного? — звернулася вона до свого асистента.
​Дмитро тихо кашлянув, його вуха злегка почервоніли. Ми обоє розуміли, що в цьому потоці взаємних «скарг» було занадто багато правди. Межа між нашою вигаданою легендою та реальними емоціями після того солодкого моменту на кухні ресторану остаточно розмилася.
​— Гаразд, — терапевт підвелася. — Зараз у нас за розкладом практична вправа «Сліпа довіра» на терасі. А поки ви готуєтеся, я залишу вас на кілька хвилин.
​Як тільки двері за нею зачинилися, ми миттєво відпустили руки один одного і підскочили з дивана. Робочий режим увімкнувся автоматично.
​— Кабінет чистий, — швидко прошепотів Дмитро, оглядаючи рамки з дипломами на стінах. — Але її блокнот... Вона щойно записувала кожне наше слово. Нам потрібні ключі від кабінету самого Козака на третьому поверсі. За моїми даними, сейф із серверами замаскований під панель керування розумним будинком у його спальні.
​— Я бачила зв’язку ключів на поясі Козака, коли ми реєструвалися в холі, — відповіла я, знімаючи окуляри. — Він зараз проводить групову медитацію в саду. Нам потрібно викрасти їх під час вправи «Сліпа довіра».
​Вправа «Сліпа довіра» виявилася черговою витонченою тортурою. Одному з партнерів зав’язували очі щільною шовковою пов’язкою, а інший мав безсловесно, лише за допомогою дотиків та легких спрямувань тіла, провести його через смугу перешкод у саду — повз фонтани, кущі троянд та вузькі містки.
​— Я буду з зав’язаними очима, — впевнено заявив Дмитро, забираючи чорну пов’язку у асистента.
​— Чому це ти? — обурилася я. — Мені здається, це я тут майстер динамічного орієнтування!
​— Саме тому, Таміло. Якщо очі будуть зав’язані у тебе, ти обов’язково вирішиш «імпровізувати» і впадеш у фонтан разом зі мною. А так я буду змушений повністю довіритися твоєму керівництву. Для мене це дійсно... терапевтичний виклик.
​Він нахилився, дозволяючи мені зав’язати щільну тканину на його потилиці. Коли мої пальці торкнулися його волосся, він тихо видихнув. Без можливості бачити мене, його інші чуття загострилися: він здригнувся, коли моє дихання торкнулося його шиї.
​— Готовий, роботе-пилососе? — тихо запитала я біля його вуха.
​— Веди, урагане, — куточок його губ піднявся вгору.
​Я взяла його за руку. Його долоня була гарячою, і він стиснув мої пальці з такою силою, наче я була його єдиним якорем у цьому раптово зниклому світі.
​Ми рушили садовими доріжками. Я вела його обережно, притримуючи за талію при кожному кроці біля декоративних бордюрів. Дмитро слухався беззаперечно. Він нахиляв голову, коли я легенько торкалася його плеча, попереджаючи про низькі гілки гліциній, і плавно переносив вагу тіла, коли ми проходили по вузькому дерев’яному містку над струмком. Цей безмовний танець довіри викликав у моїх грудях дивне, щемливе відчуття теплоти. Він дійсно мені вірив.
​Попереду, біля великої кам’яної чаші з золотими рибками, стояв сам доктор Козак. Його зв’язка ключів висіла на правому стегні, виблискуючи на сонці. Він уважно спостерігав за парами, роблячи нотатки.
​— Об’єкт на три години, — ледь чутно шепнула я Дмитру, притискаючись до його плеча. — Ключі у нього на поясі. Нам потрібно створити ситуацію для тактильного контакту.
​— Зрозумів, — так само тихо відповів він. — Направляй мене прямо на нього. Я зроблю вигляд, що втратив рівновагу.
​Я скоригувала наш рух. Коли ми порівнялися з Козаком, я нібито випадково відпустила руку Дмитра на секунду довше, ніж треба.
​— Ой, Дімо, обережно, там сходинка! — голосно вигукнула я.
​Дмитро, орієнтуючись на мій голос, зробив широкий крок убік і злегка похитнувся, виставивши руки вперед. Він з ідеальною точністю «врізався» в доктора Козака, вхопивши його за плечі, щоб утриматися на ногах.
​— О, вибачте, доктор Козак! Я абсолютно втратив орієнтацію без світла! — ніяково вибачався Дмитро, поки його руки активно «допомагали» Козаку відновити баланс, а насправді — його пальці вже акуратно відстібали карабін із ключами від ременя психотерапевта.
​— Нічого-нічого, синку, це нормальна реакція на перших етапах довіри! — добродушно відповів Козак, навіть не підозрюючи, що щойно позбувся доступу до своєї головної таємниці.
​Через секунду Дмитро вже стояв рівно, а його права рука, опущена в кишеню вільних лляних штанів, тихо дзвеніла металом.
​За пів години, скориставшись часом «тихої години» для пацієнтів, ми піднялися на третій поверх. Коридори особняка були порожніми. Дмитро швидко підібрав потрібний ключ, і ми ковзнули всередину приватного кабінету Козака.
​Кімната була оформлена з надмірною розкішшю: важкі портьєри, дубові панелі на стінах та велика картина з зображенням Фрейда.
​— Сейф має бути за картиною або під робочим столом, — Дмитро швидко підійшов до стіни.
​— Я перевірю шафу, — я попрямувала до великого стелажа з книгами.
​Працювати з Дмитром у парі було чистим задоволенням. Ми розуміли один одного без слів. Поки він сканував стіни за допомогою ультразвукового детектора, я знайшла приховану засувку за томами наукових праць. Почулося тихе клацання, і частина дубової панелі від’їхала вбік, відкриваючи металеві дверцята сейфа з цифровою панеллю.
​— Знайшла! — шепнула я.
​Дмитро миттєво опинився поруч. Він підключив до панелі невеликий дешифратор, який ми привезли з собою. Екран пристрою швидко замиготів символами, підбираючи код.
​— Три хвилини, — напружено промовив він, стежачи за шкалою завантаження.
​У кімнаті панувала тиша, порушувана лише тихим писком нашої апаратури. Я стояла поруч, прислухаючись до кожного шурхоту за дверима. Раптом Дмитро повернувся до мене. Пов’язку він уже зняв, але його погляд залишався таким же глибоким і зосередженим, як і під час нашої вправи в саду.
​— Те, що ти сказала там... на сеансі, — тихо почав він, не зводячи з мене очей. — Про те, що я приховую свої слабкості під маскою залізного джентльмена. Це дійсно так виглядає збоку?
​Я здивовано подивилася на нього. Я не чекала, що він заговорить про це зараз, посеред небезпечної операції.
​— Дімо... я просто імпровізувала для легенди, — м’яко відповіла я.
​— Ні, Таміло. Ти вмієш бачити людей наскрізь, навіть коли вдаєш легковажну. Я справді звик усе контролювати. Мені здавалося, якщо я дозволю собі слабкість чи відхилення від плану, все зруйнується. Але з тобою...
​Він зробив крок ближче, і я відчула, як моє серце знову зрадницьки прискорило хід.
​— З тобою я вчуся жити в хаосі, — його голос став зовсім тихим, майже пошепки. — І, знаєш... цей хаос мені починає подобатися набагато більше, ніж мій ідеальний порядок.
​Я дивилася в його карі очі й відчувала, як усередині мене тане останній захисний бар’єр. Мені хотілося сказати йому так багато, сказати, що його «порядок» — це єдине, що тримає мене на плаву, коли мій власний хаос стає занадто руйнівним.
​Піііп! — раптовий різкий звук дешифратора змусив нас обох здригнутися. Дверцята сейфа плавно прочинилися, відкриваючи ряди жорстких дисків із записами клієнтів.
​— Робота, — першою оговталася я, хоча мій голос тремтів.
​— Так, — Дмитро швидко витяг флешку-накопичувач і підключив її до гнізда сервера, копіюючи файли компромату. — Копіювання завершено на дев'яносто відсотків... дев'яносто п'ять... є. Забираємо докази.
​Він акуратно закрив сейф і повернув картину на місце. Ми встигли вискочити з кабінету за хвилину до того, як на поверсі з’явився доктор Козак із охороною.
​Увечері, коли ми вже їхали в нашому службовому авто назад до міста, на задньому сидінні тихо дзвенів пакет із запечатаними жорсткими дисками, які завтра вранці мали опинитися в поліції.
​За вікном падав легкий теплий дощ, залишаючи красиві краплі на склі. Дмитро впевнено тримав кермо, але його ліва рука лежала на коробці передач — зовсім поруч із моєю долонею.
​Я повільно протягнула руку і поклала свої пальці поверх його великої, теплої руки. Дмитро не прибрав її. Навпаки, він перевернув долоню вгору і міцно стиснув мої пальці, переплітаючи їх із своїми — точно так само, як під час нашої медитації та вправи на довіру.
​Ми не сказали більше ні слова про правила агентства чи професійні кордони. Вони просто перестали існувати. І попереду на нас чекала найголовніша пригода, де планувати щось було вже абсолютно марно.