Розділ 4. Фітнес, йога та інші тортури

​— Дмитре, у тебе такий вигляд, ніби тебе змушують підписувати капітуляцію, а не заповнювати анкету на тижневий релакс-інтенсив, — я з усмішкою спостерігала, як мій напарник тримає ручку з таким напруженням, наче це був хірургічний скальпель.
​— Бо цей «релакс-інтенсив», Таміло, суперечить усім законам здорового глузду, — Дмитро навіть не підвів голови від бланка. — По-перше, чому ми маємо прокидатися о п’ятій ранку, щоб «вітати сонце»? Сонце чудово справляється зі своїм графіком і без мого підтвердження. По-друге, пункт про «детокс-меню зі смузі з селери та паростків пшениці». Селера — це не їжа. Це бур'ян, який помилково вважають їстівним.
​Ми сиділи в холі розкішного заміського спа-комплексу «Дзен-Палас». Навколо панувала атмосфера абсолютного спокою: тихо дзюрчав декоративний водоспад, пахло лавандою та сандалом, а гості ходили у білосніжних махрових халатах із виразом облич людей, які щойно пізнали нірвану.
​На жаль, ми приїхали сюди не відпочивати. Наше детективне агентство отримало замовлення від великого інвестиційного фонду. Їхній провідний фінансовий директор, Ярослав Ольшанський, тиждень тому зник із радарів, прихопивши з собою флешку з шифрованими кодами доступу до рахунків компанії. Останній геолокаційний слід його телефона привів саме сюди. Ольшанський закрився у «Дзен-Паласі» під чужим ім’ям, проходячи програму «Повне перезавантаження свідомості». Проблема полягала в тому, що на територію комплексу не пускали сторонніх, а всі гаджети на в’їзді здавалися в камеру схову для «цифрового детоксу».
​Тож нам із Дмитром довелося терміново стати парою IT-підприємців, які постраждали від емоційного вигорання і приїхали лікувати нерви йогою та медитацією. Моїм єдиним технічним інструментом була шпилька для волосся з мікрокамерою, яку охорона дивом не помітила під час обшуку речей.
​— Нам потрібно знайти його сьогодні, — шепнула я, коли ми піднялися у свій номер. — Завтра вранці Ольшанський закінчує курс і, швидше за все, одразу рушить в аеропорт.
​— Згоден, — Дмитро скинув свої кросівки й підійшов до панорамного вікна. — За моїми розрахунками, він має бути на груповому занятті з «флай-йоги» о чотирнадцятій. Це єдиний захід, який він не пропускає, бо веде його відома інструкторка з Індії. Ми йдемо туди.
​— Флай-йога? Це та, де висите в шовкових гамаках під стелею? — я зацікавлено підняла брову. — О, Дімочко, я просто мрію побачити твою аналітичну розтяжку.
​Він лише важко зітхнув.
​Зал для йоги був залитий м’яким світлом. Зі стелі звисали десятки довгих полотен еластичної тканини — ті самі гамаки. Наш фігурант, Ольшанський (кремезний чоловік років сорока з лисиною, яка кумедно виблискувала у променях сонця), уже сидів у кутку на килимку, намагаючись скрутитися в позу лотоса.
​Ми з Дмитром зайняли гамаки навпроти нього. Дмитро у своїх сірих спортивних штанях та обтягуючій футболці виглядав... м’яко кажучи, занадто атлетично для цього залу духовних практик. Жінки на сусідніх килимках одразу почали кидати на нього дуже неоднозначні погляди. Я мимоволі відчула легкий укол ревнощів і демонстративно підійшла ближче, поправляючи його гамак.
​— Дивись на Ольшанського, але непомітно, — пробурмотів він, намагаючись розібратися, як правильно просунути ногу в тканинну петлю.
​— Інструкторка починає, — шепнула я, повертаючись до свого гамака.
​Перші п’ятнадцять хвилин усе йшло відносно непогано. Ми дихали, тягнулися і робили вигляд, що наші чакри відкриваються на повну потужність. Ольшанський розслабився, повністю занурившись у процес. Нам потрібно було дочекатися моменту, коли всі заплющать очі під час фінальної медитації, щоб непомітно витягти з його особистої шафки ключ від номера — флешка, за нашими даними, була саме там.
​Але тут інструкторка оголосила перехід до складної перевернутої пози — «Перевернутий летючий кажан».
​— Просуньте таз у гамак, відхиліться назад і відпустіть руки, дозволяючи тілу вільно висіти вниз головою, — пролунав її м’який голос під звуки тибетських чаш.
​Я легко виконала рух, зафіксувавшись у повітрі. Поглянувши ліворуч, я ледь не задихнулася від приглушеного сміху.
​Дмитро, з його вагою та зростом, явно переоцінив еластичність тканини. Він відхилився назад, але замість граційного зависання його ноги заплуталися в шовку, руки хаотично замиготіли в повітрі, і він перевернувся зовсім не так, як планувалося. Полотна закрутилися навколо нього, як кокон, і мій бездоганний, раціональний напарник опинився заблокованим під стелею вниз головою, нагадуючи величезного, дуже сердитого кажана, якого замотали в туалетній папір.
​— Таміло... — пролунав його глухий голос знизу голови, яка висіла за двадцять сантиметрів від підлоги. Обличчя Дмитра стрімко червоніло від приливу крові. — Це не смішно. Я не можу поворухнути лівою рукою. І здається, цей шовк зараз трісне.
​— Тримайся, мій летючий супермене, — тихо прошепотіла я, намагаючись повернутися у вертикальне положення так, щоб не привернути увагу всього залу. — Я зараз допоможу.
​Я підійшла до його гамака і почала обережно розплутувати вузли. Наші обличчя знову опинилися дуже близько, тільки цього разу Дмитро дивився на мене перевернутим поглядом. Його волосся кумедно розпатлалося, а в очах читалася така суміш розпачу та люті, що я просто танула від ніжності.
​— Якщо ти зараз зробиш фото... — прохрипів він.
​— Навіть не думала, — збрехала я, хоча моя рука мимоволі сіпнулася б до телефона, якби його не відібрали на рецепції. — Рослабся, Дімо. Повністю відпусти корпус, і тканина сама випустить тебе. Довіряй мені.
​Дмитро глибоко вдихнув (наскільки це було можливо у його стані) і заплющив очі. Я відчула, як напруга в його тілі зникає. Він довірився мені. Повністю. Це було дивне, дуже гостре відчуття — знати, що цей сильний і зазвичай такий контролюючий чоловік зараз повністю залежить від моїх рук.
​Я зробила останній рух, тканина ковзнула, і Дмитро плавно опустився на килимок, м’яко перекотившись на бік. Його рука випадково наздогнала мою щиколотку, і він на секунду стиснув її, мовчки дякуючи за порятунок.
​— Дякую, — тихо сказав він, підводячись і потираючи затеклу шию.
​— Завжди рада врятувати твою чакру, — посміхнулася я.
​У цей момент інструкторка оголосила «Шавасану» — фінальне розслаблення, коли всі гості лягли на килимки й заплющили очі під монотонне бурмотіння мантри. Зал занурився в напівтемряву.
​— Твій вихід, — прошепотів Дмитро, блокуючи своїм тілом огляд з боку інструкторки.
​Я безшумно, наче тінь, вислизнула з залу. Завдяки шпильці для волосся мені вдалося за лічені хвилини відчинити електронний замок роздягальні, знайти шафку Ольшанського під номером 14 і витягти з кишені його халата той самий електронний ключ від номера. Ще за п’ять хвилин я вже була в його кімнаті, копіюючи дані з флешки на наш мініатюрний накопичувач, захований у тюбику з гігієнічною помадою.
​Коли я повернулася до залу, заняття якраз закінчувалося. Я непомітно повернула ключ на місце і лягла поруч із Дмитром, який удавав, що перебуває у глибокому медитативному трансі.
​— Все чисто, дані у нас, — ледь чутно видихнула я.
​Дмитро не відкриваючи очей, повільно повернув руку долонею догори. Його пальці знайшли мої й міцно переплелися з ними. Цей жест не мав жодного стосунку до конспірації чи роботи. Навколо нас розливався спокійний мотив індійської флейти, а моя рука тонула в його теплій долоні.
​— Знаєш, — тихо промовив він, коли ми вже йшли терасою до нашого авто, офіційно завершивши свій «детокс». — Ця йога все ж має один позитивний ефект.
​— Справді? І який же? Чистота мислення? відкриття третього ока?
​Дмитро зупинився біля дверей машини, повернувся до мене і, не зважаючи на те, що на нас могли дивитися камери спостереження комплексу, обережно взяв мене за підборіддя, змушуючи подивитися на нього. Його погляд був теплим, без жодної краплі звичної іронії.
​— Вона навчила мене довіряти тобі не лише як аналітику, Таміло. А як... людині, яка може підстрахувати, навіть коли я вишу вниз головою у рожевому шовку.
​Я відчула, як моє серце пропустило удар. Його великий палець ніжно ковзнув по моїй щоці.
​— Ну... — я спробувала пожартувати, хоча голос зрадницьки затремтів. — Для цього і потрібні напарники, хіба ні?
​— Не лише напарники, — тихо відповів Дмитро, відкриваючи переді мною двері авто. — Далеко не лише вони.
​Він сів за кермо, і ми рушили в бік міста. Ми знову їхали в тиші, але тепер я точно знала: наші «робочі» бар’єри руйнуються з кожною новою пригодою, і наступний розділ нашої історії навряд чи обмежиться простою дружбою.