Розділ 3. Танго на межі фолу

​Кажуть, що одяг не змінює людину. Але людина, яка це вигадала, ніколи не бачила мого напарника Дмитра у класичному чорному смокінгу, пошитому точно за його мірками.
​Коли двері кабінету відчинилися, і він вийшов до приймальні, я ледь не вдавилася шматочком яблука. Бездоганно біла сорочка підкреслювала його легку засмагу, метелик сидів рівно, а чорний піджак так ідеально облягав його плечі, що я на мить забула, як дихати. Весь його зазвичай суворий та занудний образ аналітика миттєво випарувався, поступившись місцем серйозному, шалено привабливому чоловікові, який виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу чи екрана фільму про шпигунів.
​— Ну... як? — Дмитро трохи ніяково поправив манжет сорочки, помітивши мій заціпенілий погляд. — Не занадто пафосно?
​Я повільно підвелася з крісла, розправляючи поділ своєї темно-смарагдової вечірньої сукні з шовку. Сукня мала глибокий виріз на спині та високий розріз на стегні, який відкривав ногу при кожному кроці.
​— Дмитре, — видихнула я, нарешті повернувши собі дар мови. — Якщо наша кар’єра в детективному агентстві колись провалиться, ти зможеш заробляти мільйони просто як професійний супроводжувач на світських заходах. Тобі неймовірно пасує смокінг.
​Дмитро оглянув мене з ніг до голови. Його погляд затримався на вирізі сукні, потім повільно спустився до розрізу на стегні й повернувся до мого обличчя. Я помітила, як у його очах спалахнув неприхований вогник, а кадик на шиї сіпнувся.
​— Дякую, — його голос пролунав на тон нижче, ніж зазвичай. — Ти також... виглядаєш приголомшливо, Таміло. Цей колір робить твої очі майже зеленими.
​Ми стояли посеред офісу, дивлячись один на одного, і між нами знову зависла та сама електрична напруга, яка ставала дедалі сильнішою з кожним днем. Мені раптом захотілося підійти ближче, поправити його метелика, який насправді сидів ідеально...
​— Так! — голосно плеснула я в долоні, руйнуючи чари моменту. — Робота! Нагадай мені деталі справи, бо від цього шовку у мене вже паморочиться в голові.
​Дмитро струснув головою, повертаючись у робочий режим, хоча його погляд все ще час від часу ковзав по моїх плечах.
​— Наше завдання сьогодні — благодійний бал-маскарад у маєтку Віктора Соболєва, відомого колекціонера та, за сумісництвом, підозрюваного в контрабанді антикваріату. Три дні тому з приватного музею було викрадено унікальне намисто «Сльоза імператриці». Наш замовник упевнений, що Соболєв планує передати його покупцеві безпосередньо під час сьогоднішнього балу.
​— І де логіка? Передавати вкрадену річ на публічному заході? — здивувалася я, одягаючи витончену сріблясту маску, яка закривала верхню частину мого обличчя.
​— Маскарад — ідеальне прикриття, — Дмитро взяв зі столу свою чорну маску. — Усі в масках, облич не видно. Обмін відбудеться у танцювальній залі. Покупець матиме на собі маску золотого грифона, а сам Соболєв — маску чорного орла. Наша мета — перехопити намисто або ключ-карту від сейфа, де воно зберігається, до того, як угода завершиться.
​— Чудово. План простий, як завжди. Танцюємо, крутимо головами, крадемо. Ходімо!
​Маєток Соболєва нагадував палац із казок: кришталеві люстри, жива класична музика, офіціанти з підносами дорогого шампанського та гості в розкішних історичних костюмах та масках. Ми з Дмитром легко злилися з натовпом. Його рука надійно лежала на моєму лікті, і я відчувала себе максимально захищеною, попри небезпеку місії.
​— Об’єкт на дванадцяту годину, — тихо промовив Дмитро, злегка нахилившись до мого вуха. Його гаряче дихання лоскотало мені шкіру, змушуючи сироти бігати по спині. — Соболєв у масці чорного орла. Він розмовляє з чоловіком у золотій масці грифона.
​— Бачу, — відповіла я. — Вони прямують до центру зали. Схоже, зараз оголосять танцювальний блок.
​І справді, оркестр раптом змінив легку класичну мелодію на перші, різкі та пристрасні акорди танго. Гості почали розходитися, звільняючи центр зали для тих, хто наважиться на цей складний танець.
​Соболєв та його гість у масці грифона також вийшли на паркет, але не самі — кожен із них тримав під руку супутницю. Вони явно збиралися здійснити обмін під час танцю, де через постійні зміни партнерів та близький контакт легше непомітно передати крихітну річ на кшталт ключ-карти чи флешки.
​— Дімо, нам треба туди, — шепнула я, стискаючи його долоню. — Якщо ми не затеплемося в їхнє коло, ми проґавимо момент передачі.
​— Таміло, я аналітик, а не зірка паркету, — заперечив він, хоча його тіло напружилося. — Мої навички танго обмежуються теорією геометрії рухів, яку я колись читав у підручнику з біомеханіки.
​— Облиш свою геометрію! Просто тримай мене міцніше і роби вигляд, що ти знаєш, що робиш. Я буду вести, якщо треба.
​Дмитро не встиг заперечити. Я буквально витягла його на середину паркету якраз у той момент, коли черговий пристрасний акорд закликав пари до руху.
​Він обійняв мене за талію. І в ту ж мить я зрозуміла, що мій «теоретик біомеханіки» безнадійно брехав. Його рука лягла мені на спину з такою впевненістю й силою, яка миттєво змусила мене підкоритися. Дмитро зробив перший упевнений крок назад, захоплюючи мене за собою у плавному, але неймовірно різкому русі.
​— Ти казав, що не вмієш! — прошепотіла я, коли ми закружляли по колу, наближаючись до нашої цілі.
​— Я сказав, що не зірка паркету, — тихо відповів він, притискаючи мене до себе так близько, що я відчувала кожен його м’яз. Його очі за темною маскою дивилися на мене з такою концентрацією, що в мене перехопило подих. — Але три роки тому мені довелося розслідувати справу про крадіжку в школі бальних танців. Я мав вивчити кроки, щоб не виділятися.
​— Ти неймовірний зануда, Дмитре. Але танцюєш ти божественно.
​Ми наблизилися до пари Соболєва. Вони танцювали за два метри від нас. Я помітила, що Соболєв тримає ліву руку в кишені брюк, а його партнер у масці грифона під час поворотів намагається триматися максимально близько до нього.
​— Наступний фігурний крок — зміна партнерів на один такт, — швидко прошепотів Дмитро. Його голос став напруженим. — Це наш шанс. Я перехоплю його супутницю, а ти крутнешся біля Соболєва. Спробуй перевірити його праву кишеню, там має бути ключ-карта.
​— Зрозуміла. Працюємо.
​Музика вибухнула швидким пасажем. Дмитро плавно відпустив мою руку, крутнув мене навколо своєї осі й передав... прямо в руки Віктора Соболєва. Дмитро ж у цей час підхопив його партнерку.
​Я опинилася в обіймах підозрюваного. Від нього тхнуло дорогим сигарами та коньяком, і це було зовсім не те тепле й приємне відчуття, яке я відчувала секунду тому поруч із Дмитром. Я натягнула на обличчя спокусливу посмішку і під час чергового кроку назад, коли Соболєв нахилив мене, ковзнула пальцями по його правому боку.
​Є! У кишені піджака справді було щось тверде і плоске — схоже на тонку картку доступу.
​Але Соболєв не був дурнем. Він відчув мій занадто близький контакт і його пальці на моїй талії миттєво стиснулися до болю. Його очі за маскою орла звузилися.
​— Що ви собі дозволяєте, красуне? — просичав він.
​Нам загрожував повний провал. І тут мені довелося імпровізувати в моєму фірмовому стилі.
​— Ой! — скрикнула я, навмисно втрачаючи рівновагу.
​Шукаючи опору, я з силою наступила своїм тонким гострим підбором... ні, не Соболєву, а Дмитру, який саме пролітав повз нас у танці зі своєю тимчасовою партнеркою.
​— Ооогх! — приглушено стогнав Дмитро, коли мій підбор зустрівся з його пальцями на нозі.
​Цей маневр створив ідеальний хаос. Дмитро, попри пекельний біль, миттєво зорієнтувався і «випадково» штовхнув плечем Соболєва, змушуючи того випустити мене. У цей секундний момент зіткнення моя рука блискавично пірнула в кишеню піджака «орла» і витягла звідти невелику сріблясту картку.
​— Ой, вибачте! Я така незграбна! — залепетала я, падаючи назад у надійні обіймати Дмитра, який уже встиг перехопити мене і повернути в наш танець.
​— Ти... наступила... мені... на ногу, — крізь зціплені зуби прошепотів Дмитро, ведучи мене в останньому, фінальному пасажі танго. — Здається, ти зламала мені щонайменше два пальці.
​— Але карту я дістала! — тріумфально прошепотіла я, показуючи йому краєчок сріблястого пластику, затиснутий між моїми пальцями за його спиною.
​Дмитро подивився на карту, потім на мене. Біль у його очах миттєво змінився повагою, змішаною з чимось набагато глибшим і теплішим.
​Оркестр узяв фінальний, затяжний акорд.
​Дмитро різко притиснув мене до свого тіла, його ліва рука міцно зафіксувала мою талію, а права підтримала мою шию, коли він повільно і неймовірно красиво нахилив мене до самої підлоги в класичному фінальному дипі танго.
​Моя сукня шовковою хвилею розсипалася по паркету, оголюючи ногу, але я цього навіть не помітила. Усе моє єство було зосереджене на обличчі Дмитра, яке зависло прямо над моїм. Його маска трохи зсунулася, і я бачила його темні, палаючі очі, відчувала його швидке, гаряче дихання на своїх губах. Моє серце калатало так сильно, що мені здавалося, його стукіт чути на всю залу.
​Він не поспішав мене підіймати. Кілька секунд, які здалися вічністю, ми просто дивилися один на одного, загублені в шумі аплодисментів навколо. Я бачила, як його погляд опустився до моїх губ, і на мить мені здалося, що він зараз просто забуде про завдання, про Соболєва, про все на світі й поцілує мене прямо тут, на очах у сотні гостей.
​— Ми маємо йти, — тихо, майже інтимно прошепотів він, повільно повертаючи мене у вертикальне положення. Його пальці на моїй талії затрималися на частку секунди довше, ніж вимагали пристойність чи танець.
​— Так... — ледь чутно відповіла я, намагаючись знайти рівновагу на своїх зрадницьких підборах. — Треба... знайти сейф.
​Ми швидко вислизнули з танцювальної зали через бічні скляні двері, що вели до зимового саду. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, трохи протвережуючи наші голови, але тепло від його тіла все ще відчувалося на моїй шкірі.
​Справа була наполовину зроблена, але я вже точно знала: найскладніше розслідування в моєму житті тільки починалося. І воно стосувалося не викраденого намиста, а чоловіка, який щойно танцював зі мною танго так, ніби від цього залежало його життя.