Розділ 2. Привиди минулого та пухнастий шантаж

​— Я не вдягну це, Таміло. Навіть під загрозою звільнення. Навіть під прицілом пістолета. І навіть якщо від цього залежатиме виживання людства як виду, — Дмитро стояв посеред нашого офісу, схрестивши руки на грудях і дивлячись на стіл так, ніби там лежала активована бомба.
​На столі лежав рожевий фартух із блискітками, прикрашений принтом у вигляді маленьких котячих лапок, та гігантський фіолетовий бант-метелик.
​— Дімочко, але це ж від кутюр! — я змахнула віями, намагаючись стримати сміх, від якого у мене вже починали боліти щоки. — Ми не просто приватні детективи на завданні. Сьогодні ми — Жан-П’єр та Марго, елітні стилісти для тварин зі Швейцарії. А Жан-П’єр не може стригти пуделів та розчісувати персидських котів у своєму нудному сірому костюмі-трійці. Світ грумінгу жорстокий, тут зустрічають по одягу!
​Дмитро глибоко вдихнув, заплющив очі й почав повільно рахувати до десяти. Я вже вивчила цей його трюк — так він зазвичай рятував свій внутрішній дзен від руйнівного впливу моєї життєвої енергії.
​Наша нова клієнтка, відома інстаграм-блогерка з двома мільйонами підписників, Сніжана «Голд», сьогодні вранці влаштувала в нашому офісі справжню істерику. Сльози текли рікою, розмазуючи дорогу туш, а все тому, що її улюбленця — рідкісного, титулованого кота породи ельф на ім'я Сер Ланселот — викрали прямо перед початком престижної міжнародної виставки «Royal Cat Show». Викрадач не вимагав грошей. Його єдиною умовою було зняття Сніжани з конкурсу. Слід привів нас саме туди — за лаштунки виставки, куди пускали лише учасників та сертифікований персонал. Тобто — грумерів.
​— Гаразд, — нарешті процідив Дмитро, розплющивши очі. Його погляд обіцяв мені повільну й болісну смерть через катування канцелярськими скріпками. — Але якщо хтось із моїх колишніх колег з аналітичного відділу побачить це... я скажу, що ти тримала мене в заручниках.
​— Домовилися. А тепер збирайся, «Жан-П’єр», у нас мало часу. Наш пухнастий заручник чекає на порятунок.
​За лаштунками виставкового центру панував справжній хаос. Сказати, що тут пахло котами — це нічого не сказати. Повітря було буквально просякнуте сумішшю котячих парфумів, пудри для вовни, сухого корму та легкого аромату котячої паніки. Навколо метушилися жінки в блискучих костюмах, вичісуючи персів так ретельно, ніби від цього залежала доля планети.
​Дмитро у своєму рожевому фартусі та з гігантським фіолетовим метеликом на шиї виглядав... монументально. Його суворе обличчя та широкі плечі абсолютно не в’язалися з цим гламурним екіпіруванням, що робило його ще смішнішим. Він ніс професійний фен і валізку з гребінцями так, наче це був ядерний чемоданчик.
​— Твоє завдання — сканувати периметр і шукати клітки з підозрілою активністю, — шепнула я, вдаючи, що дуже зосереджено протираю лосьйоном вуха нашому «підставному» пацієнту — іграшковому плюшевому коту, якого ми взяли для прикриття. — Сніжана сказала, що Ланселота, швидше за все, тримають в одному з підсобних приміщень у переносці.
​— Я... я намагаюся, — раптом дивно гугнявим голосом відповів Дмитро. Його ніс помітно почервонів.
​— Діма? Що з тобою?
​— Нічого... просто... А-а-апчхи! — Дмитро чхнув так, що кілька найближчих персидських котів підстрибнули в повітря на пів метра, а їхні господині обурено на нас подивилися.
​— Будь здоровий! Ти що, застудився?
​— Ні, — Дмитро шмигнув носом і потер очі, які вже встигли злегка припухнути. — У мене... апчхи!.. легка алергія на котячу шерсть.
​Я ледь не впустила іграшкового кота.
​— Що?! І ти мовчав? Ми ж на виставці котів, тут їх близько п'ятисот!
​— Я думав, що таблетки подіють, — прохрипів він, дістаючи з кишені хустинку. — Але, здається, тутешня концентрація алергенів здатна вбити навіть слона.
​— О боже, мій суворий напарник виявився криптонітовим хлопчиком перед лицем пухнастиків, — я щиро занепокоїлася, хоча ситуація ставала дедалі комічнішою. — Може, тобі вийти на свіже повітря?
​— Ні, — твердо відрізав Дмитро, хоча його голос звужав як у качура. — Ми закінчимо цю справу. Дивись на дев'яту годину. Той чоловік у комбінезоні прибиральника. Він щойно вийшов із замкненого службового виходу, і з його сумки стирчав шматочок... дуже знайомого шовкового покривала. Точно такого, в якому Сніжана носить свого ельфа.
​— Точно! — я миттєво підібралася. — Він прямує до чорного виходу. За ним!
​Ми рушили крізь натовп. Дмитро намагався стримувати чхання, через що його обличчя набувало найнеймовірніших гримас. Коли ми вискочили на задній двір виставкового центру, то побачили «прибиральника», який уже швидко крокував до високого металевого паркану, притискаючи до себе велику пластикову переноску. Побачивши нас у наших безглуздих рожево-фіолетових костюмах, він миттєво зрозумів, що його викрито, і кинувся навтьоки.
​— Стій! Поліція тварин! — експромтом крикнула я, кидаючись навздогін.
​Прибиральник виявився спритним. Він кинув переноску на м’яку траву біля паркану і почав швидко дертися вгору по металевій сітці.
​— Діма, лови кота! Я за ним! — гукнула я.
​Але Дмитро, попри свою алергію та затуманений погляд, зреагував швидше. Він зробив неймовірний ривок, на ходу скидаючи рожевий фартух, і буквально злетів на паркан слідом за викрадачем. Його довгі ноги та хороша фізична підготовка дозволили йому наздогнати втікача за лічені секунди. Дмитро вхопив злодія за край куртки якраз у той момент, коли той перелазив через верхівку паркану.
​— Попався, — прохрипів Дмитро.
​Але тут сталася класична драма в стилі приватного розшуку. Викрадач, намагаючись вирватися, різко смикнувся. Дмитро не втримав рівновагу, його нога зісковзнула з перекладини, і він... зачепився кишенею своїх фірмових, ідеально випрасуваних штанів за гострий металевий штир на вершині паркану.
​Тр-р-р-и-и-п! — пролунав гучний і дуже характерний звук рваної тканини.
​Викрадач, скориставшись моментом, звалився на інший бік паркану і кинувся навтьоки в підворіття, розуміючи, що кота він уже втратив. А Дмитро... Дмитро залишився висіти на паркані у вельми пікантній позі — задом до мене, з величезною діркою на штанях, крізь яку яскраво світилися його боксерські труси... у веселу синю смужку.
​Я підбігла до паркану, тримаючи в руках переноску, з якої здивовано нявчав лисий Сер Ланселот. Поглянувши на Дмитра, який висів на висоті двох метрів, намагаючись зберегти залишки чоловічої гідності, я просто не змогла втриматися.
​Я дістала телефон.
​— Таміло... навіть не думай, — почувся його глухий, приречений голос зверху. — Якщо ти зараз це знімеш, я знищу твою базу даних. Усю. Разом із твоїми улюбленими плейлістами.
​— Ой, та годі тобі, Дімочко! — я весело примружилася і зробила три швидких знімки з різних ракурсів. — Це суто для звіту клієнту! Доказ того, що ми працювали на межі можливостей. І, до речі, смужка тобі дуже личить. Візуально подовжує силует!
​— Зніми мене звідси, — прошипів він, заплющивши очі від безсилля та чергового нападу алергічного свербежу.
​Звісно, я допомогла йому злізти. Нам довелося пожертвувати моїм робочим плащем, щоб Дмитро міг пов’язати його навколо стегон і не бентежити своєю «смужкою» водіїв таксі на зворотному шляху.
​За дві години ми вже сиділи на лавці у тихому сквері неподалік від нашого офісу. Сніжана «Голд» отримала свого Сера Ланселота цілим та неушкодженим, виплатила нам щедрий гонорар і навіть пообіцяла зробити безкоштовну рекламу нашому агентству у своїх сторіз (від чого Дмитро ледь не знепритомнів, уявивши масштаби нової клієнтури).
​Дмитро сидів, спершись ліктями на коліна, все ще загорнутий у мій плащ. Його очі були червоними, ніс — припухлим, а на щоці красувалася пара невеликих подряпин — мабуть, гілочки ялівцю біля паркану теж вирішили зробити свій внесок у його сьогоднішній образ.
​Я підсіла ближче, тримаючи в руках паперовий пакет і два паперові стаканчики.
​— Тримай, — я протягнула йому один із них. — Твоє улюблене подвійне еспресо без цукру. І... ось.
​Я дістала з кишені антисептичний олівець та пачку ватних дисків.
​— Повернися до мене, — тихо попросила я.
​Він здивовано подивився на мене своїми втомленими очима, але слухняно повернув голову. Я акуратно змочила ватний диск і притиснула його до подряпини на його щоці. Дмитро злегка здригнувся від холоду, але не відсторонився. Його дихання було теплим і трохи переривчастим. Зараз, без свого звичного ділового бронежилета у вигляді ідеального костюма, він здавався дивно вразливим. І... неймовірно привабливим.
​— Вибач, — тихо сказала я, обережно обробляючи подряпину. — Я не знала про твою алергію. Мені не слід було тягнути тебе туди.
​Дмитро раптом тихо хмикнув. Його губи сіпнулися в посмішці, яка поступово переросла в тихий, щирий сміх. Це було так незвично для його зазвичай серйозного образу, що я мимоволі замилувалася. Його сміх був оксамитовим і дуже теплим.
​— Ти чого? — посміхнулася я у відповідь.
​— Просто уявив, як це виглядало збоку, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах від мого, і я знову відчула те саме дивне хвилювання, що й у машині минулого вечора. — Елітні детективи. Один чхає на весь зал, інший бігає з рожевим фартухом, а потім перший висить на паркані з діркою на штанях. Ми — просто загроза для кримінального світу, Таміло. Нас треба боятися через нашу непередбачуваність.
​— Ну, зате ми ефективні! — я легенько клацнула його по носі чистим ватним диском. — Справу розкрито? Розкрито. Кот врятований? Врятований. А штани... штани ми тобі нові купимо. З гонорару. Бажано теж у смужку.
​Дмитро знову засміявся, і в цей момент його рука обережно перехопила мою руку з ватним диском. Він повільно опустив її вниз, але не випустив моїх пальців. Його долоня була великою і надійною.
​— Дякую за каву, напарнице, — тихо сказав він, не зводячи з мене очей.
​— Звертайся, «Жан-П’єр», — прошепотіла я, відчуваючи, як моє серце робить ще один впевнений крок назустріч біді під назвою «кохання до власного колеги».