Розділ 1. Операція «Весільний переполох»

​— Якщо ти ще хоч раз назвеш мене «мій солодкий персик», Таміло, я здам нас охороні самостійно. Навіть якщо після цього наше агентство закриють за профнепридатність, — просичав Дмитро крізь білозубу, майже голлівудську посмішку, міцно стискаючи мою талію на танцполі.
​Я закинула голову назад, дивлячись на нього знизу вгору з найніжнішим виразом обличчя, на який тільки була здатна. Мої пальці грайливо перебирали жорсткі волоски на його потилиці — суто для переконливості, звісно ж. Але десь глибоко всередині я з подивом відзначила, що його нова стрижка йому пасує, а одеколон пахне дорогим деревом та імбиром, а не просто милом, як зазвичай в офісі.
​— По-перше, розслабся, Дімочко, — так само солодко прошепотіла я, намагаючись не збитися з ритму. — У нас легенда. Ми — закохані наречені, які виграли безкоштовну участь у цій елітній репетиції весілля в заміському клубі «Едем». По-друге, подивися на одинадцяту годину. Наш фігурант щойно підсипав щось у келих тієї наївної блондинки в рожевому. Тож тримай мене міцніше і кружляй так, ніби ми безумно закохані молодятка, а не колеги, які сьогодні вранці ледь не побилися через останній пончик із лохиною!
​Дмитро зітхнув — важко, приречено, так, ніби на його плечах лежав увесь тягар світового аналізу й аудиту. Але його пальці на моїй спині помітно напружилися. Він притиснув мене ближче, і я раптом відчула, який він гарячий під цим бездоганно випрасуваним піджаком. Хто б міг подумати, що під образом суворого педанта, який вирівнює олівці на столі за лінійкою, ховається цілком атлетична статура?
​— Пончик був мій, — зауважив він, плавно повертаючи нас ліворуч, щоб перекрити огляд підозрюваному. — На ньому було написано моє ім’я.
​— Там було написано «Дімі», кривими літерами на коробці! Це міг бути бренд кондитерської! — обурилася я, наступаючи йому на носок туфлі.
​— Ауч! Таміло, моє взуття коштує як половина твого місячного гонорару. І ні, кондитерська називається «Донатс Гоу». Це ти власноруч дописала туди літери маркером, я бачив сліди чорнила на твоїх пальцях.
​— Які ми дріб’язкові та спостережливі, пане детектив. Краще спостерігай за об’єктом!
​Нашим завданням сьогодні був Артур Золотарьов — тридцятирічний мажор, спадкоємець будівельної імперії та, за сумісництвом, офіційний наречений нашої клієнтки, Катерини. Катерина, дівчина не дурна і вельми практична, запідозрила, що її майбутній чоловік планує не просто весілля, а грандіозну аферу з викраденням цінних паперів її родини безпосередньо під час свята. А ще вона підозрювала, що його «кохання» має чіткий фінансовий інтерес, підкріплений регулярними зрадами з подружками нареченої.
​Для того щоб перевірити підозри, нам з Дмитром довелося терміново «стати парою» і впровадитися на закриту генеральну репетицію весілля, куди запросили лише найближче коло та кількох «щасливчиків» з розіграшу в соцмережах (аккаунт-пустушку для якого Дмитро створив за сорок хвилин, використовуючи свої хакерські навички та три чашки еспресо).
​— Об’єкт рухається до тераси, — тихо промовив Дмитро біля мого вуха. Його голос став низьким, діловим і... дивно хвилюючим. — Дівчина йде за ним. Вона явно не в собі. Схоже, снодійне або транквілізатор діє швидко.
​— Тоді час для нашої коронної сцени, — підмигнула я. — Ходімо подихати свіжим повітрям, «любий».
​Ми невимушено попрямували до виходу на терасу, яка потопала в розкішних гліциніях та штучному тумані. Вечірнє повітря після задушливої зали приємно холодило шкіру. Я відчула, як Дмитро обережно поклав руку мені на талію, скеровуючи за колони. Цей жест не був прописаний у плані, але я вирішила не сперечатися. У кінці кінців, ми мали виглядати природно.
​— Сюди, — шепнув Дмитро, затягуючи мене в нішу за пишним кущем ялівцю.
​Ми опинилися в дуже тісному просторі. Настільки тісному, що мої груди торкалися його грудної клітки, а з кожним вдихом я відчувала тепло його тіла. Мої підбори робили мене майже одного зросту з ним, і тепер наші обличчя були на відстані якихось кількох сантиметрів. Його карі очі в напівтемряві здавалися майже чорними, а на дні зіниць відбивалися вогники гірлянд.
​— Ти надто близько, — тихо сказала я, намагаючись повернути своєму голосу звичну іронію.
​— Це для конспірації, — так само тихо відповів він, не зводячи з мене очей. — Якщо нас помітять разом у кущах, подумають, що ми просто шукаємо усамітнення. Це логічно для «закоханих».
​— Дуже раціонально, Дмитре. Як завжди.
​— Працюю на результат, Таміло.
​Тим часом на терасі з’явився Артур. Він підтримував під руку блондинку, яка ледь трималася на ногах. Дівчина щось безладно шепотіла, а мажор озирався по сторонах із хижою посмішкою.
​— Твоя сумочка готова? — прошепотів Дмитро, ковзнувши поглядом по моєму маленькому сріблястому клатчу.
​— Там міні-камера високої роздільної здатності та диктофон. Але щоб зняти все чітко, мені потрібно підійти ближче. Нам потрібні залізобетонні докази того, що він випитує у неї пароль від батьківського сейфа, про який згадувала Катерина.
​— Ні, це небезпечно. Якщо він помітить спалах або відблиск, ми завалимо всю операцію. Я піду сам.
​— О ні, дорогий мій аналітику. Ти у своєму смокінгу помітний, як білий ведмідь у пустелі. Твій вихід — відволікання. Моє — безпосередній контакт. Пам’ятаєш наш договір?
​Дмитро незадоволено зціпив зуби. Йому страшенно не подобалося, коли події виходили за рамки його ідеального покрокового плану, роздрукованого на аркуші А4 з кольоровими маркерами.
​— Добре, — здався він. — Але якщо щось піде не так...
​— Я крикну «солодкий персик», і ти врятуєш мене на білому коні. Домовилися.
​Я вислизнула з нашої ніші, миттєво змінивши вираз обличчя з зосередженого детективного на злегка сп’янілий та безтурботний. Хиткою ходою, крутячи в руці порожній келих з-під шампанського, я попрямувала в бік Артура та його супутниці.
​— Ой, а де тут... гик... туалет для дівчаток? — голосно і трохи шепеляво запитала я, мало не врізавшись у декоративну вазу поруч з ними.
​Артур здригнувся і різко обернувся, ховаючи руку в кишеню піджака. Його обличчя спотворилося від роздратування.
​— Дівчино, туалет у залі. Тут приватна зона, — грубо відрізав він, намагаючись заступити собою напівпритомну блондинку, яка вже майже сповзала по стіні.
​— Ой, вибачте-вибачте! — я зробила крок вперед, ніби втратила рівновагу, і буквально повалилася на Артура.
​Келих вилетів з моїх рук і з гуркотом розбився об плитку, а я обома руками вчепилася в лацкани його піджака. У цей момент мої пальці, які пройшли тримісячні курси кишенькових злодіїв у рамках підвищення кваліфікації агентства, блискавично витягли з його внутрішньої кишені невеликий диктофон, який він, вочевидь, використовував для запису марення блондинки, і закинули його прямо в мій глибокий виріз сукні.
​— Заберіть від мене цю п’яну ідіотку! — крикнув Артур, намагаючись відштовхнути мене.
​— Хто ідіотка?! Я ідіотка?! — миттєво увімкнула я режим «скандал». — Та мій наречений тебе на шматки порве! Ді-і-імочка! Наших б’ють!
​І тут, як за помахом чарівної палички, з кущів з’явився Дмитро. Але замість того, щоб просто підійти й вибачитися, як ми планували для м’якого відходу, він вирішив додати драми. Напевно, вирішив помститися мені за «персика».
​— Що тут відбувається? — його голос пролунав наче гром серед ясного неба. Дмитро крокував до нас із таким грізним виглядом, ніби він був щонайменше чемпіоном з боїв без правил. — Ти чому чіпаєш мою наречену, друже?
​— Вона сама на мене впала! Вона п’яна в мотлох! — виправдовувався Артур, помітно бліднучи під натиском широких плечей мого напарника.
​— Моя Таміла не п’є! — патетично вигукнув Дмитро, притискаючи мене до свого боку так міцно, що я ледь не пискнула. — У неї просто... слабкий вестибулярний апарат від надлишку почуттів до мене! Ходімо, люба. Цей тип не вартий твоїх сліз.
​Він підхопив мене під руку і буквально поволік до виходу з тераси. Ми пройшли повз здивованих гостей, які вже почали озиратися на галас, вилетіли через хол заміського клубу і зупинилися лише біля нашої службової машини — старенького, але надійного седана, який Дмитро пестив і плекав більше, ніж власне життя.
​Як тільки двері авто зачинилися, ми одночасно видихнули.
​— Ну що? — Дмитро повернувся до мене, його очі горіли азартом, який він так ретельно намагався приховати за маскою байдужості. — Ти дістала щось? Чи ми просто влаштували безкоштовне шоу для місцевого бомонду?
​Замість відповіді я запустила руку в декольте і повільно, з тріумфальною посмішкою, витягла маленький чорний диктофон.
​— Професіонали працюють чисто, Дмитре. Тут усе: його розмова з блондинкою, де вона називає паролі, і, здається, парочка його попередніх записів, які він забув видалити. Наша клієнтка буде в захваті. І її адвокати також.
​Дмитро кілька секунд дивився на диктофон у моїй руці, а потім перевів погляд на моє обличчя. Його губи повільно розплилися в рідкісній, але неймовірно теплій посмішці.
​— Мушу визнати, Таміло... Це було ефектно. Навіть попри твій жахливий акторський талан п’яної жінки.
​— Жахливий?! — обурилася я, легенько штовхнувши його в плече. — Я грала серцем! А от твій виступ «моя Таміла не п’є» заслуговує на окрему антипремію.
​— Я рятував твою репутацію, — тихо сказав він, раптом зменшуючи гучність голосу.
​Він нахилився трохи ближче, щоб забрати диктофон з моїх пальців. Наші руки зіткнулися. Його тепла долоня накрила мою, і по моєму тілу пробіг дивний, зовсім не робочий розряд електричного струму. Ми обоє замерли. В салоні машини раптом стало занадто тихо, а повітря немов згустилося.
​Дмитро не поспішав прибирати руку. Його погляд ковзнув по моїх губах, і на мить мені здалося, що він зараз зробить щось абсолютно нераціональне, щось, чого точно не було в його вечірньому плані. Моє серце зрадницьки прискорило темп, вистукуючи божевільний ритм у грудях.
​— Дмитре... — тихо покликала я, сама не знаючи, чого хочу більше: щоб він відсторонився чи щоб наблизився ще на сантиметр.
​Він здригнувся, ніби прокинувшись від гіпнозу, і швидко забрав диктофон, відводячи погляд на лобове скло.
​— Так. Чудово. Справу зроблено, — його голос знову став рівним і професійним, хоча я помітила, як він міцніше, ніж зазвичай, стиснув кермо. — Треба відвезти матеріал в офіс і зробити копії. Завтра зранку зустріч із клієнткою.
​— Так, звісно, — я швиденько відвернулася до вікна, відчуваючи, як мої щоки палають рум’янцем. — Робота перш за все.
​Машина рушила з місця, залишаючи позаду сяючий вогнями заміський клуб. Ми їхали мовчки, але ця тиша вже не була холодною чи ворожою. Вона була наповнена чимось новим, небезпечним і неймовірно захоплюючим.
​Я дивилася на нічні вогні міста і вперше за весь час нашої спільної роботи подумала, що, можливо, наступне завдання детективного агентства буде ще цікавішим. Адже попереду на нас чекало не лише розслідування нових справ, а й розгадка того, що щойно відбулося між нами в цьому авто.