47

14 лютого 2005 рік.

Зранку, поки Лера збиралася на свій конвеєр, до неї подзвонив Родіон.

- Привіт! – радісно почав він. Валерія теж була рада, але вже тоді знала що її чекає в травні.

- Привіт! – вона намагалася здаватися веселою, але з голови все не йшло майбутнє весілля.

- Може, я тебе заберу після роботи? Поїдемо в якийсь ресторан? – запропонував він.

Лера задумалася. Пропозиція непогана, заодно можна буде пояснити все. Але якщо її хтось помітить? Хто сказав, що Крижанівських там не може бути?

- Ой... Знаєш, краще давай знову до тебе. Не люблю я ці всі місця, де на тебе люди заглядають.

- Ну як знаєш. Я приїду по тебе о 18. Цілую!

Лера поклала слухавку. Уже три місяці, як вона офіційно сказала «так» іншому, а зараз вона йде на вечерю до іншого і він нічого не знає. Що буде, коли дізнається? Чи зрозуміє? Чи зненавидить? Яка буде його перша думка? Як він тоді дивитиметься на неї?

Робота не давала прокрадатися таким думкам, тому весь день вона не хвилювалася ні за що.

- Лерка, йдеш десь святкувати? – спитала колега.

- А, та яке там, - відмахнулася жінка.

- Ти вже немолода. Пора би вже було би, - наполягала вона.

- Ти зуби мені не заговорюй. Краще подай оту коробку.

Увечері вже стояла Родіонова машина та чекала Леру.

Вони поїхали до квартири, яку чоловік знімав спеціально для зустрічей із Валерією.

На кухні стояло дві тарілки, посередині дві червоні свічки в підсвічниках і збоку букет ромашок.

- Ти сам все зробив? – спитала вона.

- Ну свічку купив, ромашки теж, правда продавчиня так дивно дивилася, бо лютий зараз.

- А вечеря?

Він почухав потилицю.

- Тільки не смійся.

Валерія підійшла до плити і відкрила каструлю.

- Вареники? Сам ліпив? – глянула на нього й усміхнулася.

- А шо, криві дуже?

- Ну... – жінка глянула. Один більший, другий менший, а треті взагалі, як трикутники.

Вона сіла за стіл. Якийсь час тільки виделки стукали об тарілки.

- Їсти ж можна? – спитав Родіон.

Лера навмисно зробила серйозний вираз обличчя.

- Мммм...

- Катастрофа?

- Дуже смачно!

Вони обоє засміялись, а свічки хиталась у такт їхнім емоціям. Вони стежила за цими двома і ніби теж відчувала те саме, що й вони.

Він мив посуд, а вона стояла поряд і дивилася на нього. Фізично була тут, а думками ні. Вона далі поверталася до зустрічі з Адамом. Серце прагнуло до Родіона, а мозок вибирав Адама. Мати з дитинства її навчала, що треба слухати розум, бо з серцем далеко не зайдеш.

- Лера? – він вивів її з роздумів. – Де ти літаєш?

- Я просто задумалася.

- Про мене хоч?

Вона всміхнулася.

- Про тебе, - вона поклала руки йому на плечі, а він обійняв її ззаду.

- Брешеш.

- Чого це? – вона вдавано здивувалася.

- Бо коли думаєш про мене, то всміхаєшся по-іншому.

Лера завмерла.

Притулилася до нього ще більше.

Родіон сприйняв це як відповідь, а вона знала, що буде далі. Що зовсім скоро вони втратять одне одного.