44

Наталя.

Я розпитала сина про те, як він погуляв з Северином.

- Дуже кльово! Він мені всьо місто показав, і став, і всякі будівлі, парки... Короче, я би хотів там жити. Не то шо наше село.

- Ну а шо ти хотів? То село, а то місто, - відказала я.

- А ше я був вдома в тата. Квартира вся така світла, велика, гарна. Я ж тобі казав, шо так і не визначився, ким хочу бути, то тепер хочу бути рієлтором.

- Йой! – зітхнула я.

- А шо таке? – не зрозумів Іван.

- Я думаю тато тобі розповів про всі нюанси тої роботи.

- Ну так, але я справлюся. Кожна робота має свої проблеми.

Після цього він пішов у кімнату. Я ще сиділа на кухні та думала. Син усе дедалі більше зближувався з батьком. Я не вважала за потрібне їм перешкоджати, але розуміла, що в якийсь момент вони втомляться ось так жити на відстані, тому, або Северину доведеться переїхати до нас, або нам до нього. Але чого хотіла я? Чи хотіла я повертатися? Хіба це правильно сходитися тільки через дитину? Колись я вважала, що ні, але тепер я й не знаю, що думати. Це все сильно на мене впливає. Раніше я ще могла піти до Лерки і вилити їй душу, а тепер? Мені більше ні до кого йти, як і моєму сину. Треба було так безглуздо посваритися. А я ще й підлила масла у вогонь. Дурна я!

З роздумів мене вибив дзвінок із роботи. Ми довго намагалися вирішити проблему.

Тоді я вирішила зайти до сина. Він поклав на стіл 2 книжки, які взяв у бібліотеці.

- Мама, яку мені почати читати? – спитав він і перевів погляд на мене.

- Вони обидві такі гарні. А ти читав анотації?

- Читав.

- Тоді ше попробуй почитати першу сторінку і так вибери, - запропонувала я.

- О! А це гарна ідея, - він розгорнув першу книжку та почав читати. Я вже збиралася піти, як краєм ока помітила на столі рекламу рієлторської агенції.

- «Я не просто ділю його з татом. Я можу втратити сина» - подумала я і пішла.

Я не була проти того, щоб він працював рієлтором, хоч там і важко, але думала, щоб краще він пішов моїми стопами. Я працюю медсестрою в дитячому садочку. Але мушу визнати – Северин облаштовувався краще. Може, Івану теж так пощастить.

Тоді я ще не знала, що зовсім скоро доведеться відповіти на запитання «Де наш дім?»