43

Мирослава.

Сьогодні був дуже гарний день. Перший день канікул. Кінець грудня.

Ми зібралися всім гуртом у Захара вдома. Він найстарший з усіх нас, тому вважали його головним. Хоча це було більше жартома, не дуже серйозно.

- Які в вас є плани на канікули? – спитав він.

- Ну, свята... – почав Гриць.

- ...Міста, - перебив Матвій. Ох і любив він риму.

- До вас хтось приїде? – спитала я.

- Приїдуть, - впевнено відповів Гриць. – Але так, сестра мами, сестра тата, їхні чоловіки і діти.

- До мене нема кому приїжджати, - зітхнув Захар. У нього геть нікого не було. Мама народила його в 16, батько кинув її вагітною, а батьки тітки Георгіни, коли взнали про таке – відріклися від неї. А в селі була хата, в якій колись жила прабабця Захара. Ото його мама пішла туди жити і виховала тут сина. Не знали ми тоді, кого вона ще виховає в цих стінах.

Я підійшла до Захара та обійняла його. Він часто так засмучувався через своє самотнє життя, але, на щастя, в нього були ми.

Він заспокоївся і ми почали обговорювати, як зустрінемо ці свята. А ще, як чекали літніх канікул. Їх ми найбільше любили, адже тоді ми ходили на річку, на став, збиралися на долині та співали пісні, було набагато цікавіше. А зимою – не те. Єдина втіха це забаву, яку влаштовували після служби на Різдво. Тоді всі збиралися перед церковним подвір’ям, співали колядки і танцювали. Після цього Захар згадав про альбом, попрямував до креденса у вітальні та дістав його. Він мав білу шкіряну обкладинку. Там було багато фото з нами чотирма і ще більше порожніх сторінок. Нам здавалося, що в нас буде ще багато таких альбомі. Ми не зможемо все вмістити в один. Адже ще все життя попереду. Якби ж.

Перше фото, як нам було 6, ми сидимо на березі річки, ноги занурені у воду, за спиною ми всі обійнялися, і нас сфотографовано ззаду. Це було 7 вересня 2012 року. Перший день, коли ми зібралися вчотирьох і саме Захар запропонував тоді придумати назву, і першим, хто запропонував варіант був Гриць і це був «гурт». Цей день ми вважаємо початком нашої дружби, хоча ми вже давно знали одне одного, адже живемо на одній вулиці.

- Прекрасні в мене друзі, - із задоволенням мовив Захар після того, як ми подивились останнє фото, де гурт стоїть перед сценою після шкільної вистави.

Захар загорнув альбом та поставив назад у шухляду креденсу.

- До речі, а це арніка гірська росте? – тикнув пальцем Гриць на якийсь вазон на підвіконні.

- Тобі би з мамою моєю поговорити, - порекомендував Захар.

- Та я знаю, шо в селі її називають «королевою квітів», але як балакав, то нічо мені не дало. Вона просто садить всьо підряд, але так не можна. Треба ж дивитися на ґрунт, на клімат, на те, шо росте біля нього....

- Стоп, стоп, стоп, - зупинив його Захар. – Ми це всьо знаємо. А тепер гурт офіційно йде на канікули!

Ми всі засміялися та розійшлися по домах. Матвію було в іншу сторону, адже він жив на кінці вулиці, біля балакучої Лесі. А Гриць – через дві хати від мене, тому ми йшли з ним разом.

- Чуєш, а коли Злата приїде? – спитав він, ще більше занурюючись у куртку.

- Десь 4-5 січня, якшо всьо буде добре. Ти ж знаєш, в неї там важко з тим... – я сковтнула слину.

5 років тому сестра моєї мами з чоловіком загинули в автокатастрофі. Злата лишилася сиротою, тому її всиновила нова сім’я. Тоді моя мама хотіла її забрати, але розуміла, що вона ледве мене виховує, а ще одну дитину точно не потягне, тому її віддали подружжю, яке вже давно стояло в черзі органів опіки. І от та сім’я, ніби й не проти мене й мами, але ставить трохи вороже. Наче ми могли ще забрати Злату собі.

- Я вже прийшла, бувай, Грицю, - помахала рукою та звернула на своє подвір’я.

Увечері, коли я лежала на ліжку в темній кімнаті та дивилася на смужка світла місяця на стелі, раптом прийшло якесь повідомлення. Так пізно мені не писали. Я витягла телефон із зарядки на нічному столику та вмикнула його. Примружилася від яскравого серця, але...

Серце забилось, як скажене.

Захар: ти вже спиш?

Мирослава: ні, а шо таке?

Захар: та так. Нічо. Лежав просто і думав про тебе. Чому ти не даєш мені заснути?

Мирослава: Захаре Олександровичу, а чому ви мені пишете посеред ночі?

Олександр – це не є ім’я справжнього батька Захара, але саме це тітка Георгіна назвала, коли реєструвала свідоцтво про народження Захара, бо воно означає «захисник».

Захар: Мирославо Савівно, дякуйте, шо я не подзвонив, хоча я так хочу почути твій голос...

Сава – теж не справжнє ім’я мого батька. Цим ми були із Захаром схожі.

Я засміялася. Серце досі калатало. Дарма я так раділа тоді. Це не були звичайні пустощі. Шкода я зрозуміла це запізно. Якби я тоді знала, то не втратила б 10 років свого дорогоцінного життя.