39

Мирослава.

Поки я йшла до школи, я зустріла нашу найбалакучішу мешканку вулиці – Лесю.

- Привіт, Мирось! Ой, ти вже, певне, чула, шо приїхав брат тої пришелепуватої. Як його хоч звати? А, вилетіло з голови. І якого милого він приїхав? Його в нашому селі не було ше з березня 2005, то то вже скіко... Е...

- Чекайте, - перервала я її. – Тобто він вже тут колись був?

- Та був був. Вчителем робив в нашій школі. Недовго правда, пів року тільки. А потім в іншу його перевели.

Мама показувала колись його фотографії, і казала, що, оскільки він родич Ївги, то від нього треба тікати, тому я добре знала, як він виглядає.

- Я би тобі ше більше розказала, але думаю, шо дечого тобі не треба знати. Якби треба було, то вже би мамка сказала, - і вона пішла далі додому. Така вже натура, як різко починає розмову, так різко й закінчує.

Після цього я йшла до школи, мов зачарована. Там зустріла весь гурт і швидко їм все переказала.

- Як його тоді могли терпіти? Ївга тоді вже була в нашому селі і всі її ненавиділи, а брат отак просто робив? Не вірю, - помислив Захар.

- Дійсно, дивно так, - погодилась я. - І ше й в лютому 2005 був вже, тобто тоді, коли мама мною завагітніла. Їй було 17, хтозна, може, він і її вчив. Треба буде спитати.

Після школи я не застала маму, адже та була на роботі, тому я пообідала та пішла робити уроки. Дочекавшись вечері, я таки спитала її.

- Сьогодні балакучу цю побачила, казала, шо брат Ївги колись був вчителем в нашій школі. То правда?

Мама ледь не вдавилася шматком.

- Та, може, і був, але ніхто на нього особливої уваги не звертав, – відповіла вона. – Вчитель як вчитель. Хіба Лесьці можна вірити? Вона, як завжди, половину придумає.

Це мене втішило, бо в іншому випадку, почали б лізти в голову всіляку дурні думки. Наприклад, що він мій батько. Ворогу такого не побажаєш – стати племінницею ненависною Ївги. Від такого я аж здригалася.

Я пішла в свою кімнату та заснула, а от мама моя ще довго сиділа в своїй темній кімнаті. Здається, минуле постукало в її двері.